0.0.0 — точка пробудження

Тільки не бігти! Тільки не бігти! — Анна спустилася останніми широкими сходами до заднього виходу, притискаючи до грудей стримані емоції, як недозволені листи. Пройшла через маленьку кухню для слуг, прихопивши там ще теплу булочку; отримала по руках від старшої кухарки Єфанії — не злісно, а для порядку, як дитині, що все ж улюблена. Пройшла повз покої слуг - ряд невеликих дверей. Світлим коридором Анна дісталася невеликих задніх дверей і вийшла назовні. Анна йшла повільно, не обираючи прямої дороги — тут, у палацовому парку, їх просто не було. Стежки вививалися між деревами, губилися під арками з живого плюща, несподівано виходили до галявин, де грало світло, відбите у спокійних дзеркалах води. Парк виглядав диким — але це була вишукана дикість, спроєктована так, аби кожен крок здавався випадковим, кожна стежка — забутою. Повз неї прошелестів вітром білявий клен — дерево-охоронець, посаджене ще за прабабці Єлизавети. Далі — глибша тінь, де з-під трави виступали корені, наче старі жили землі. Анна минула невелику арку і вийшла на круглу галявину. В центрі — статуя Триєдиної: три жіночі постаті, з’єднані спинами. Мати тримала над головою колиску, Жінка — розкриту книгу, а Діва — простягала руку вперед, ніби запрошуючи за собою. Анна не зупинилася. Вона лиш кивнула — не свідомо, радше за звичкою — і пішла далі, знову гублячись у зелені. Стайні були в самому кінці парку, за низьким кам’яним муром, що більше позначав межу, ніж її тримав. Повітря тут було інше — тепліше, насичене запахом шкіри, сіна і чогось невловимо драконячого. Анна вдихнула глибше і нарешті трохи розслабила плечі. Вінатрікс почув хазяйку ще здалеку й привітав її глухим, теплим риком. Його велика синя голова висунулася з загону, блискучі очі спостерігали уважно. Анна зайшла до стайні й притислася щокою до лобу улюбленця. Його шкіра була теплою, шорсткою, як у старого яблука, — і вперше за весь день їй здалося, що світ знову може дихати. Драконів кадети виховували ще змалку, і не було поки що жодного випадку, аби драконовершник змінив партнера. Кожен з них відповідав за життя свого друга — з моменту, коли той вилуплювався з яйця. Юних вершників вчили самостійно доглядати драконів: мити, чистити жорстку луску на голові й спині, пильнувати ніжну шкіру під черевом, лікувати порізи, вивихи, опіки. Дисципліна була сувора — ти або гідний довіри дракона, або не отримаєш його взагалі. Для польоту існувало спеціальне сідло з зачепами й страховками — та ним зазвичай користувались лише на парадах і показових виступах, коли дракони виконували складні фігури, як-от “бочку” чи “петлю”. У звичайному польоті сідло не було потрібне: партнер довіряв партнеру. Тож і зараз Анна не стала накладати на Вінатрікса жорстке спорядження. Лише легка вуздечка, помах головою — і ось вони вже на подвір’ї. Конюхи, помітивши дівчину, привітались жестом — але мовчки дали їй пройти. Злітати просто зі стаєнь, звісно, не заборонялося, але вважалося ознакою поганого тону. Тож Анна спритно видерлася на спину улюбленця — у затишне заглиблення перед шиєю, між крил — і потягнулася. Це було правильно. Це було її місце. Дракон пройшов широкою алеєю до злітної площадки без жодної команди. Розумник Вінатрікс і так знав: сьогодні вони полетять — удвох, як завжди. Анна стиснулася перед першим ривком. Кожен політ — як перший. Відчуття неймовірного захоплення, вітер в обличчя, розпущене волосся (капітан дав би їй за це три дні кухонних нарядів!) — летять за нею. Швидкість. Свобода. Коли перша хвиля ейфорії спала, Анна вирівняла партнера і відпрацювала кілька базових команд дракатлону: розворот на місці, зависання, залп полум’я. Потім вона пустила Вінатрікса в політ «від контрольної точки до контрольної точки», уважно стежачи за небом і землею. Саме ця пильність — інтуїція, набута роками тренувань — дозволила їй першою побачити бурого (так званого червоного) дракона, що наближався згори. Згори — це завжди була напівсліпа зона для вершника. Хочеш вдалого удару по прикордоннику — бий зверху. Та бурий прибулець не мав ворожих намірів. Його вершник навіть помахав Анні лівою рукою, тримаючи вуздечку правою. Анна завмерла. Хлопець… стояв. Стояв на драконі. Він міцно вперся ногами у щілини між лускою — Анна точно знала, що вони там є, але ніколи не бачила, щоб хтось так балансував. Його тіло пружинило, компенсуючи кожен рух дракона, — то присідав, то згинав коліна, зберігаючи рівновагу. Обличчя закривала маска — лише очі залишалися відкритими. І Анна могла поклястися: жодної голосової команди він не віддавав. Хлопець помахав рукою ще раз, пропонуючи парний політ. Анна кивнула і потягнула за вуздечку. Підняла трохи Вінатрікса до рівня бурого і крикнула декілька команд. Дракони виконали декілька показових вправ - парний залп полум'я, покриття зони безпеки, спіральний спуск. Нарешті хлопець показав Анні великий палець і пішов на зниження до великого ставка. Цей ставок давно був відомий драконовершникам для купання партнерів. Тож Анна потягнула вуздечку. - Спускаймося, друже! - крикнула і вона. Вінатрікс опустився на галявину поруч з бурим. Анна зіскочила одним стрибком, хлопець також зіскочив, але чомусь вперся правим кулаком в землю, зігнувши ліве коліно. Піднявся і підійшов до Анни. - Непоганий польот, - першою почала дівчина. Хлопець стягнув м'яку маску і посміхнувся. Він мав коротке курчаве коричневе волосся, щиру відкриту посмішку і м'які карі очі. - Дякую! - крикнув він. - Мені теж дуже сподобалося! Я - Тімоті, а це - Кінг Рекс. - Я Анна, а це - Вінатрікс. Він не відреагував. Жодного визнання. Жодного здивування. І тоді Анна вирішила підтримати дивну гру. Кожен кадет знав її — баронесу Гетську, лейтенанта Драконогвардії ПКШР. Хоча б по обличчю, по імені, по легендам. А цей — ніби вперше бачить. Чи прикидається. І якщо це гра — вона теж гратиме. - Гарне ім'я. - В мене чи в нього? - В обох! - щиро розсміявся хлопець. - Рекс, купатися! - Я б теж викупалася, - розсміялася дівчина. - То роздягаємось - і у воду? Хлопчики направо, дівчатка - наліво, - посміхнувся Тімоті і гулькнув у кущі. Анна довго потім себе запитувала, що її потягнуло слідом. Хлопець не поспішав роздягатися, а завмер на іншій, малій галявині. Анна завмерла за деревом. Вона чула кожне слово — виразно, ясно, ніби сам ліс захотів, аби вона це почула. — Знайшов прикольну НІПа-драконовершницю. Чи можна її романсити? Ось і все. Одне речення — і все всередині неї похитнулося. Він не бачив у ній людину. Не бачив навіть ворога чи союзника. Просто опцію. Функцію. Анна повільно відступила назад, за листя, глибше в тінь. В обличчі — ні краплі виразу. Лише тиша, з якою у дитинстві дізнаєшся, що мама може помирати. Цей хлопець був живим. Він був справжнім. Як і вона. Але для нього вона — НІП. Прикольна. З можливістю романсити. Анна ще почула останні фрази хлопція "...тобто, місцева принцеска? Жаль. Невже навіть заромансити не можна?", коли стрибнула на спину Вінатрикса. - Лети звідси, друже, благаю тебе, - прошепотіла дівчина крізь сльози. Сльози злітали з щік крижинками, але Анна цього не помічала. Усередині наростала лють. — Принцеска, кажеш?.. — прошепотіла вона. — Я тобі влаштую принцеску, Тімоті. Ти в мене з нужника до кінця служби не вийдеш. Вона залишила Вінатрікса в стайнях, кинувши конюхам через плече: — Вимити й вичистити! Ображений дракон рикнув їй услід, але дівчина вже бігла. Її шлях пролягав крізь серце Ранду — білокам’яного міста з прозорими вікнами, арковими проходами і світлою бруківкою. У центрі місто здавалося майже безтурботним: високі шпилі адміністративних веж, затишні кав’ярні, крамнички з рідкісними кристалами, лавки для закоханих під тенетами винограду. Повітря було просякнуте ароматом кориці, хліба й полірованого срібла. Анна мчала цим урочистим спокоєм, не зупиняючись. Вулиці змінювались — ставали вужчими, темнішими. Камінь під ногами — шорсткішим, запах у повітрі — різкішим. Лише ті, хто служив, знав: справжній Ранд не лише в блискучих фасадах. Справжній — у глибині. Нарешті вона зупинилася перед старою хибаркою. Ні вивіски, ні охорони. Дерев’яні двері й кішка на даху. Але це був вхід. Один із найтихіших. Один із найнадійніших. Її вхід у Департамент. Анна швидко порізала палець і торкнулася дверей. Насправді це не були двері — це був замаскований кристал, який реагував лише на кров тих, хто внесений до бази департаменту національної безпеки. Тож зараз він відчинився без вагань. Замість звичного порога — одразу вниз: вузькі довгі сходи, які тягнулися кудись у глиб. Добре освітлені, обрамлені кристалами, але з такими кутами, що зламати тут шию — раз плюнути. Анна не поспішала. Вона була тут усього кілька разів. Її кабінет (смішно, вона була там лише двічі) знаходився на мінус третьому рівні. Дорогою вона зустріла кількох співробітників департаменту — усі одразу впізнавали її, прикладали руку до лоба і серця: традиційне вітання працівників національної безпеки до офіцера. До речі, пригадала Анна, департамент — єдине місце в столиці, де немає жодного телепорталу. Спеціально. Принципово. Кабінет виявився чистим — його прибирали регулярно. Але... безликим. У ньому не відчувалося присутності. У ньому не було її. — Нічого. Я це зараз зміню, — сказала вона вголос і торкнулася білого кристалу внутрішнього зв’язку. — Доброго дня. Терміново: у кабінет офіцера Миші — велику карафу кави й чергового секретаря. Живого. З усіма кінцівками. Секретар із карафою кави з’явився швидко, приклав руку до лоба й серця. — Черговий секретар Гачок прибув! — Гачок? — Анна підняла брову. — Це чудово. Сідай, у нас багато роботи. Вона дістала з шухляди дві філіжанки з особистого набору, налляла каву й подала одну секретарю. — Отже, Гачок, мені терміново, ще на вчора, потрібен повний список кадетів-драконовершників за останні три місяці. — Але, пані... офіцере... Мишо... — Та хай уже буде Миша, — усміхнулася Анна. Цей позивний давно став частиною її життя. Колись вигаданий на спір — натяк на її манеру нишпорити в документах і сидіти тихо в кутку, поки не вкусить. Тепер — прийнятий із іронією. Бо хай і Миша, але з гострими зубами. Вона поставила філіжанку на стіл і подивилась прямо в очі. — І запам’ятай, Гачок: якщо я тут і ставлю запитання — це вже питання національної безпеки. Обличчя секретаря змінилося. Анна побачила, як у ньому щось клацнуло. Він, здається, щойно зрозумів, що його не відправили розважати принцесу, яка знудилась у палаці. — Слухаюсь! — вигукнув він уже зовсім іншим голосом. Серед списків кадетів, прийнятих у цьому році, був лише один Тімоті - Тімоті Мадібі, з приморського села Мурус. Цікавим було те, що Мурус був затоплений припливними хвилями три місяці тому, через місяць після того, як Тімоті полишив батьківщину. Село більше не існувало. Всі, хто могли підтвердити або спростувати походження кадета — зникли під водою. У записі про родину стояло: «батько — рибалка, мати — травниця», але ні імен, ні кристалів ідентифікації не додано. Листи рекомендацій були оформлені на офіційних бланках, але папір — свіжий, чорнила — нестійкі. Створене нещодавно. Імітація старого стилю з характерною помилкою в датуванні: у Мурусі не вживали офіційний календар Федерації — це була автономна зона з місцевим літочисленням. А тут — дата в стилі столиці. Анна повільно поставила чашку. Гачок мовчав, не знаючи, чи варто коментувати. Але дівчина вже втягнулася у роботу: її очі горіли, пальці пробігали по тактильному кристалу зв’язку. — А тепер, — тихо сказала вона, — дай мені повний особовий лист Тімоті Мадібі. Все, що є: свідоцтва, підписи, медогляд, характеристику з попереднього місця навчання — усе. Гачок кивнув і зник за дверима, а Анна занурилася в базу. Пальці стукали по тактильному кристалу — не так швидко, як у професіонала, але зосереджено. В особовій справі Тімоті все було… надто гладко. Або навпаки — гладенько, наче щойно вилизано. Ніде не було живого сліду. Характеристика з сільської школи? Узагальнена. Без жодного згадки про друзів, конфлікти, талант. «Товариський, відповідальний, дисциплінований». Як з підручника. Жодного почерку — лише кристалопис. В архіві школи цей документ був єдиним, зробленим не від руки. Медогляд? Надто ідеальний. Навіть у вихідців з хороших сімей не буває таких медичних карт. А тут — хлопець з приморського села, а параметри — мов з академії стражів. Рекомендаційний лист голови місцевої ради був написаний на стандартному бланку. А голова, як з’ясувалося, загинув — от диво — саме в день, коли цей лист було датовано. — Фальшивка, — пробурмотіла Анна. — І ще одна. Вона відкрила загальний реєстр зниклих та загиблих за останні пів року. Знову: шукає не Тімоті, шукає тих, хто міг би його впізнати. І там — ще один збіг. Колишній інструктор з молодіжного дракатлону, що формував попередній склад… зник безвісти місяць тому, за день до формування нової команди. Анна відкинулась на спинку стільця. Очі були сухі. Злість витіснила біль. — Люди, що повинні були щось знати про Тімоті, або мертві, або зникли. Він не вписується у світ. Але тепер — це моє розслідування. І вона знову схилилася над кристалом. Тиша у кабінеті згущувалась — робота тільки починалась. Гачок дивився на дівчину, що з головою занурилася у роботу і тихенько посміхнувся. Знали б колеги, які відправляли його на "каторгу", з яким щирим запалом працює ця тендітна баронеса? Її руки літали в інформаційній сфері, зводячи інформацію воєдино, очі горіли незвичним вогнем - І що ми маємо? - радісно виголосила дівчина. - А маємо ми людину, якої не існує! Розумієш, Гачок? Його немає! - І що... - Повір мені, Гачок, тобі краще не знати, що саме я шукаю! Але ми зараз піднімемо усі рекомендації, які надали наші померлі перед смертю. Через три години Гачок був ладен впасти на найближчий стілець і заснути. Анна радісно гортала кипу нових документів. - Сімнадцять, розуміеш, Гачок, сімнадцять!! - Не розумію... - От і добре! - посміхнулася Анна і пішла в сторону маленького балкону. Принцесам надавались певні привілеї, наприклад, мати балкон в своєму офісі. Анна відчинила важкі ковані дверцята на балкон і вийшла назовні. Вітер торкнувся обличчя — прохолодний, але лагідний, із запахом вологої бруківки, свіжої випічки, кави і чогось ще… свого, рідного. Вона дістала з внутрішньої кишені стару бляшанку, витягла тонку цигарку і припалила її від срібної запальнички з кристалом академії. Дим повільно пішов угору, змішуючись із ранковим туманом. У Ранді світанки пахли особливо — ніби місто видихало спогади ночі. Внизу починали відкриватися крамнички, перші поставки хліба та молока гуркотіли вулицями. Вікна кав’ярень світилися м’яким жовтим, а з одного — за кілька кварталів — долинав рип дверей, за якими вже точилася перша розмова дня. Анна спиралася ліктями на кам’яне огородження балкону і вдихала. Вона любила це місто. Не як принцеса, не як офіцер. Просто — як людина, що в ньому виросла. В його повітрі був і спокій, і біль, і пам’ять. Для когось це була гра. Для когось — етап. А для неї — дім. - Ми ще побачимо, хто тут НІП, - посміхнулася дівчина. І Тімоті її посмішка сильно б не сподобалася.