Сімейні посиденьки

      — Та як я більше тямлю в сьому ділі, ти, хлопче, ліпше помовчиш, а я розберуся, — строго произнес Королевство, смахнув рукавом своего плаща.       — Взагалі-то, я теж не з вулиці, — возмутился славянин. — Тим більш, у мене з людьми виходить краще, ніж у вас.       — Може, перестанеш мені перечити й хоч раз дослухаєшся до старших? — резко бросил князь, и в его голосе зазвенела та самая твердость, от которой когда-то успокаивались вои.       Украинец смолк на мгновение, тогда глухо спросил:       — Королівство… Чому ви так не любите мого батька, діда? Чому ви такі грубі?       Княжество дрогнуло, угол глаза дернулся, словно от старой боли.       — Начебто ти сам не знаєш відповіді, — тихо молвил он, отвернувшись.       — Знаю, з історії. Але..       — Але, кажеш... — протянул Галичина, немного прищурил глаза. — Та шо тобі та історія скаже, хлопче? Історія то папір, а не кров. То вам тепер легко говорити — «минулося». А ми тоді жили, дихали тим усім... І кожна зрада, кожен поділ — то був, як ніж під серце.       Украинец  молчал, только слушал.       — Ти ж добрий, — продолжил Галичина спокойным тоном, — не спорю. Але й надто наївний. Думаєш, усі хочуть одного й того самого. А люди... та й держави... кожен має свій біль, свою пам’ять. І доки її не вшанують — миру не буде. — галичан посмотрел в печальные синие глазки. — То не з нелюбові я, хлопче. То з того, шо надто добре пам’ятаю.       — Я знаю, — вздохнул Украина. — Ми всі дуже різні, однак саме це різноманіття і є нашою силою, яка з’єднує міцніше, ніж будь-що.       — Мене твій позитив іноді просто вбиває.       — Чому ви вирішили перейти з православ’я?       — А ти як гадаєш? — Королівство глянув на нього смарагдовими очима.       — Ну… оскільки греко-католицтво мало офіційний статус у державі, багато хто, особливо з еліти, переходив на цю віру заради збереження своїх прав, а дехто — у вирії мрій про возз’єднання, — ели хмыкнул украинец.— Хоча мені іноді здається, що в цілій тій історії найбільше страждали саме греко-католики. Їх і католики, і православні вважали якимись… не такими.       — Та маєш рацію, — одобрительно ответил галичан. — То ж бо я й пішов на унію заради нашого люду. Хоч, правду кажучи, люду того ще не було, як нині його розуміють. Але була культура — і то було головне. Якось же треба було відрізнити себе від ляхів, від литвинів та й від усяких інших.       Галичина поправил свою сутану и прижался к двери.       — Культура...Нєма ліпшого способу зберегти її, як зафіксувати у вірі, яку ніц не змінить. Бо обряд наш, мова наша, ги істория наша, а панство мусіло нас признать.       —  Чи можна сказати, що це був хитрий план? Ви просто хотіли, щоб вас дали спокій, а заразом отримати якісь преференції?       — Це був не "хитрий план", то була потреба. Виживання. Усі хочуть жити, а не пропасти у польському морі. Ми вибрали найменше зло, як на мене.       — І що зрештою? Все одно рвали на частини то ті, то інші. Тисяча дев'ятсот сорок шостий рік пам'ятаєте? Як Вас "добровільно" переводили назад у православ'я? Чи колись уніатську церкву взагалі заборонили в Російській імперії?       —  Йой, нє насипай мені солі на рану. — Королевство скривился, как будто съел целый лимон. — Памнєтаю я всьо. Запрещали, давили, нищили. Але ми перетравали, чуєш? Перетравали! Наша віра скріпила людей, не дала їм стати ні поляками, ні обруссевшими. Ми є ми. Греко-католики.       — І за це я вас поважаю. За вашу стійкість та мудрість. Хоч і способи були різні. Ось Січ, часто навпаки, за чисте православ'я «рубався з ляхами», як він часто "жартував".       — Так і має бути. Кожен свій шлях має. Головно, аби разом йшли до мети.       «Чогось Галичина сьогодні такий зі мною відвертий, мов на сповіді… Може, тому що ми в церкві?» — невольно усмехнулся славянин.       — А мій дід?       — А що він? — Королівство злегка підвів брову. — Такий собі дикий харциз… та й годі про нього згадувати.       — Чому дикий? Чому розбійник?       — Україно, — галичан вздохнул, и в голосе его появилась усталая твердость, — мої землі тягнулися від Карпат на заході й аж до Литви та Полісся з Землею Київською, в не тих степів. Мені важко тебе зрозуміти… та й, правду кажучи, не дуже хочеться. Гетьман мені не до вподоби, бо він з інакшої культури — то його вольниця, не моя.       — А я?       — Та будеш ти так за кожного перепитувати? — буркнул Королевство.       — Просто хочу зрозуміти, — тихо молвил Украина. — Мені здається, що ми тут саме тому, що той манускрипт відчув напругу між нами… і переніс нас у якусь болючу точку історії.       — Файно ти придумав. Болюча точка, кажеш? Може бути. Але я тут, жеби ти зрозумів мою позицию. Ти питаєш, чому твій дід — харциз? Бо він ніц не знав порядку, ані закону коронного.       — У нього було знання свого закону — степу, свободи та своєї віри і..       — Свобода то є добре, але без реального закону то є хаос. Він грабував, палив і не знав, що таке дисципліна. Шляхта руська і ляшська мусіла тримати порядок на кордонах, платити податки, підтримувати церкву та міста. А твій дід хотів все дармове.             — Він хотів землі без панів та віри без Риму. Для нього,як і для тих людей, це був ідеал, а не хаос. Люди, вже у дев'ятнадцятому столітті, сумували за тою козацькою минулою Україною, як за «раєм», де вони могли жити як хотіли, без рабства та зверхності. А манускрипт, здається, недаремно нас сюди закинув. Він хоче, щоб ми про це поговорили. — Ну, говорити то ми можемо. Але чи почуєш мене ти, чи я тебе? Сумніваюся, Україно. Ми.. точніше.. українці занадто довго дивилися в різні боки: одні — на Схід, інші — на Захід. — ... Добрий день, блаженні отці, — с удивлением произнес голос, на который резко обернулись оба. Галичина и Украина встретились наконец с Адамом Потием, также держащим возле себя манускрипт или точнее грамоту. — Що ви тут робите? І хто ви такі? Я вас не бачив серед своїх єпископів. — Простіть, Владико, ми... ми тільки-но прибули. Запізнилися через ливень на дорозі. Я — ігумен Мисаїл, а це мій диякон Тарас... З Пінщини ми. — сразу же сообразил Галичина, указывая спокойно и аккуратно на себя рукой, а после и на младшего. Украина активно закивал, непроизвольно слегка спрятавшись за галичаном, поскольку Адам не очень доброжелательно смотрел на славняина. — З Пінщини, кажете? Щось я вас не пам'ятаю. Наразі тут в нас доволі сонячно , але ви таки добрались... Що ж, я слухаю. Навіщо ви тут? — Ми привезли новини, Владико. Князь Острозький не дрімає. Він збирає своїх людей, свій окремий собор, аби заперечити вашу справу. Нам треба бути готовими до його нападок. — Ми знаємо, що він готує списки підписів проти Унії. Нам потрібно потрапити на ваш собор, щоб застерегти від його агентів. — решил подать свой голос Украина. — Острозький... завзятий же муж! Я знав, що без його інтриг не обійдеться. Ваші вісті цінні. Добре, ходімо зі мною. — повернулся Адам, открывая двери шире. — Але тримайтеся тихо і нікому не кажіть зайвого. Нам не потрібен зайвий шум перед початком Собору. Йдемо швидко.

***

Так как Русь знал эпохи и сам город куда лучше остальных, он и решил выдвинуться первым. Однако, идя вместе с ЗУНР по памяти знакомыми улицами, русин всё острее ощущал странную, давящую тишину. Город будто затаился. ЗУНР то и дело озирался, но молчал, сжав губы. — Не бійся за Україну, — тихо молвил Русь. — Виджу твою тривогу, але він нині з моїм сином і з твоїм батьком. А той, воістину, збереже його, аки страж. — Та ще не знати, хто кого берегти буде, — с легкой улыбкой ответил галичанин, сравнив шаг. — А ви самі що гадаєте про всю сю оказію, княже? — Згідний я з думкою України, — медленно молвил Русь. — Сварки наші, непрестанні й гіркі, і привели до того, що нині ми тут блукаємо, шукаючи виходу, немов у пітьмі. ЗУНР вздохнул, провел рукой по волосам. — Та най вже… Але мене більше муляє інше: як то так сталося, що ми си перенесли у минуле? — он остановился на миг. — То ж нонсенс якийсь. Ви ж не вважаєте, що то — повне божевілля, га? — А сама наявність країн як таких — хіба не прояв того ж божевілля… чи, може, божественності? — Що ви маєте на увазі? — Треба мати велику твердість і рішучість, аби жити, мов Бог. Мені вже понад тисячу літ; хоч існую я не від початку сих віків, та встиг багато почути й побачити, — Русь говорил спокойно, без спешки; только ресницы едва вздрагивали, словно перед глазами пролетали воспоминания. — Серед країн довгий час блукала легенда нашої появи на сей світ. Той, хто був мені за наставника один раз сказав: країна отримала найвище благо: безсмертя, але була приречена жити у вічності заради смертних. — А до чого це, княже? — Та ні до чого, — Русь улыбнулся, подняв голову к солнцу. — Просто схотілося розповісти. Добре тут. — Добре було б, якби не така оказія… Я б міг щось смачненьке зготувати, і ми б цілою родиною пішли би на… пікнік, це так називається? — галичанин на мгновение замялся. — Та мій батько ж ніколи б до нас не приїхав. — Такі вже старі государі, — тихо молвил Русь. — І мій син характером такий самий. Його треба не судити, а зрозуміти. — Та куди ми, врешті, йдемо? Ви дорогу певно пам’ятаєте? — І пам’ятаю, і знаю, — спокойно ответил Русь. — Україна мені ще в дитинстві годинами всю сю історію до дрібниць переказував. Йдемо до того ж Острозького, на його “собор”. Певен, Гетьман подався саме туди. Він бо ще замолоду сюди навмисне приїхав — православ’є боронити. — Та то ж катастрофа! —переполошился ЗУНР, резко остановившись. — Чо́го ви зразу не сказали?! — Та якось не надумав, — з легкой усталостью молвил Русь. — Та й Галичина сам мав би се пригадати. В них тоді конфлікт був, немалий. — Та як же ви мовчали, княже?! — в голосе галичанина появилась горечь . — Та ми ж знову ті самі хиби повторюємо! — На хибах, зрештою, й учаться, — тихо отказал Русь. — Та не в нашім разі! — резко оборвал его ЗУНР. — Ходімо вже, прошу вас, хутчіше.

***

К дому на краю города и впрямь стеклась толпа, хотя большая часть людей уже была внутри: на улице, несмотря на солнце, тянуло холодом. Листья давно облетели, земля размокла, и ЗУНР несколько раз едва не поскользнулся в осенней грязи, путаясь в неудобной для бега сутане. — Я пробіг два кілометри, — победно выдохнул галицян, хватая воздух ртом, — запацькав рясу, майже не склеїв ласти на тій дистанції та пролив море сліз, але ми таки дійшли! Он пытался отдышаться. Форма у него и правда была не лучшая: после рождения двух сыновей он почти не тренировался, и тело быстро напоминало о слабости. Русь же дошёл спокойно, будто путь вовсе не требовал усилий. — Щось тут тихесенько… — Та бо всі вже в хаті, — рівно мовив Русь і, не зупиняючись, попрямував усередину. Русь оттолкнул массивную, окованную железом дверь. В отличие от относительной тишины снаружи, внутри царил настоящий улей. Это было большое, но тесное для такого количества людей помещение. Дым от сотен свечей и горящих в люльках табачных листьев стоял коромыслом, застилая взору резные балки потолка. ЗУНР последовал за ним, пытаясь пригладить мокрые от пота волосы и привести в порядок рясу. В зале было жарко, душно, и пахло ладаном, вином и страхом. — Отче, ви нiчого не розумiєте! Князь Острозький правильно каже: ми не проти єдності, ми проти рабства! Наші владики зрадники, вони продали нашу церкву за місце в сенаті! — спорили громко один шляхтич и мещанин. — Пане, я вас прошу! Яке рабство? Ви чули, що Папа Римський обіцяє? Рівні права! Збереження обряду! Хіба це не те, за що ми всі боролися проти засилля католиків і королівського утиску? — Рівні права за ціну віри нашої православної? Не обмане він нас своїми обіцянками, отче! Тільки Константинополь — наша мати і глава, а римський понтифік хай своїм заправляє. Вони просто хочуть нас асимілювати, а потім і обряд забрати, і мову, і культуру! —  Навпаки, унія дозволить зберегти нашу самобутність під захистом сильної церкви. Криза православ’я глибока, у нас немає навіть власного патріархату на цій землі! Ми загубимося, якщо не підемо на цей крок! — Загубимося під Римом? Дякую, я краще збережу свою честь і волю в старій, але своїй, православній вірі, ніж стану уніатом без прав і голосу насправді! Дивіться, скільки людей проти цього безумства зібралося. — Ви сліпий, пане, якщо не бачите перспектив. Історія розсудить, хто мав рацію. Ми йдемо вперед, ви залишаєтесь в минулому. — Ми залишаємося вірними, отче! А прогрес ваш — то дорога в нікуди Русин и ЗУНР переглянулись, чувствовали они себя неловко, ибо оба были сторонниками Украины: уважать все веры и собственную историю. — Будинок Райського, якщо не помиляюся, — тихо мовив Русь, аккуратно обходя небезопасно размахивающих руками людей. Його погляд швидко ковзав приміщенням, вирізняючи з натовпу обличчя, знайомі ще з майбутніх віків. Рідних вони впізнали відразу. Гетьманщина стояв біля великого вікна, вдивляючись у двір. Його здобутий жупан різко вирізнявся серед польських кунтушів і духовних шат. Обличчя було зосереджене, напружене, мов перед вибором, що не має доброго кінця. УНР намагався злитися з колом шляхти, жваво дискутуючи про польсько-литовську конституцію та права православних. А УПА — найнетерплячіший з усіх — сидів на лаві в кутку, склавши руки на грудях, і з відвертим несхваленням спостерігав за дійством, час від часу кидаючи злі репліки в бік сперечальників. ЗУНР широко всміхнувся, щойно побачив сина. — Любчику! — вигукнув він і рушив до нього, змусивши УПА знову добряче зашарітися від батькової безпосередності. — Що ви тут робите?! — здивувалися всі троє майже водночас. — Рятуємо нашу сім’ю та історію, — відповів ЗУНР просто, без пафосу. — От і добре, — озвався Гетьман. — То, може, поможете сей уніятський собор розігнати. — Ні, гетьмане, — спокійно заперечив Русь. Його голос був рівний, мов церковний спів. — Не нам міняти хід сущого. Не руйнувати прийшли, а примиритися. Бо розбрат — то гріх давній, і від нього всі ми носимо рани. В этот момент спор утих. В центре комнаты появилась главная особь. Это был человек, излучающий власть и достоинство, несмотря на свой возраст. Князь Василий Константинович Острожский. Он был одет в богатый, расшитый золотом кунтуш из дорогого алого сукна, подпоясанный широким узорчатым поясом. На плечах виднелась дорогая меховая оторочка, выдающая его магнатский статус. В отличие от Потия, который был скорее церковным деятелем, Острожский выглядел как могущественный светский владетель, защитник веры, а не ее служитель. Его знаменитый портрет, который увидят потомки, точно передавал эту смесь гордости и силы: пронзительный взгляд, сива борода, величественная осанка. Он не носил гайдуцких штанов вольницы, его одежда была строгой, польско-литовской знати, но при этом подчеркивала старожитность и благородство его рода. Русин визирнув на того. — Нам треба якомога швидше звідси йти до України, — мовив він рівно, з тією спокійною твердістю, що межувала з проповіддю. — Манускрипт у Адама Потія. Все, що нам потрібно, — зібратися докупи й повернутися додому. Молю вас: не чиніть безумства. Гетьманщина роздратовано цокнув язиком. — Та все се через Галичину, — різко кинув він. — Ярий полякофіл і дурень. — Перепрошую, але то, між іншим, мій батько! — обурено склав руки на грудях ЗУНР, уже з виразною львівською гварою. — Трохи шани, нє? — Був би тут Україна, — тяжело вздохнул УПА,, — він би вас усіх самим поглядом спопелив. — Та певно! — гаряче підхопив ЗУНР. — То ви хоч за внука подумайте! — Я за нього й думаю, — відрізав Гетьманщина. — Я усуваю проблему століть. — Та шо ви таке верзете… — зірвався ЗУНР і різко обернувся до іншого. — УНР, та скажи вже хоч щось! УНР тяжело вздохнул и опустился рядом с УПА. — Я хочу потрапити додому, батьку, — сказал он тихо, но твёрдо. — Наш час — і мій, і твій, і всіх, хто тут є, — давно минув. Не можна міняти те, що вже сталося. Бо тоді й Україна буде інший… Он на миг замолчал, словно подбирая слова, которые резали бы не так больно. — І чи маємо ми право вирішувати його долю замість нього? Чи маємо ми право бути для нього вершниками судьби? Гетманщина нахмурился и отвёл взгляд — жест до боли знакомый. Так он делал всегда, когда уверенность, казавшаяся несокрушимой, давала трещину. Когда прошлое и ответственность начинали спорить внутри него. Он никогда не позволял себе показывать сомнения. Никогда не признавал ошибок. Никогда не обнажал страх. Для него слабость была роскошью, которой он не имел права обладать. Когда-то давно он, еще молодой и беззаботный, был тем еще авантюристом. Конечно, когда ты живёшь среди таких обстоятельств, иначе и быть не могло. Сечь был сыном православного шляхтича и шляхтянки. Однако случился тот самый "шляхетский наезд", после которого закон, что дышло, повернулся в защиту, конечно же, католического магната. Так, подданные польской короны оказались на той самой Запорожской Сечи, где слово "воля" ценилось выше золота. Гетманщина видел, какая несправедливость творилась на его глазах. Разве мог он оставаться в стороне всего происходящего, являясь, к тому же, Страной, обязанной защищать своих? Эта память жгла его изнутри. Уважение к Руси и древним городам не распространялось на Галичину, который выбрал другой, как казалось Сечи, более мягкий и менее кровавый путь борьбы. А если честно, борьбы за всего лишь сохранение наследия Руси, а не за создание «новой», независимой державы козаков, которой грезил он сам. Между ними всегда лежала невысказанная обида и разные дороги. Но сейчас речь шла об его внуке.. О младшем внуке, что был для Гетьманщены дороже всякой воле. А этим он никогда в своей жизни не жертвовал. Сечь было хотел вынести вердикт, даже двинувшись к выходу. Но это ему не дали сделать. Константин Острожский сделал шаг вперед, перекрывая выход. Тяжелый парчовый кафтан князя шуршал в тишине, а взгляд старого воина впился в лицо Сечи. Князь видел перед собой не просто козака, а человека, в котором чувствовалась древняя, почти первобытная мощь — такая, что была нужнее сейчас, чем сотня дипломатов. — Пане Богдане, — в голосе Константина прозвучало не просто удивление, а властная требовательность. — Ви вже уходите? Сечь замер. Его кулаки невольно сжались. Сердце, ставшее человеческим, билось быстро и неровно. За спиной затаили дыхание УНР, УПА и ЗУНР — в этом времени они выглядели просто как молодые офицеры, чья выправка казалась местным странной, но внушительной. — Справа не чекає, ясновельможний князю, — глухо ответил Богдан, стараясь не смотреть Острожскому в глаза. — Моїм хлопцям... їм час бути в іншому місці. — В іншому місці? — Острожский вскинул седую бровь. — Саме зараз, коли Потій готується продати нашу віру латинянам? Ви прийшли до мого дому, ви говорили про честь і волю, ви виглядаєте як людина, що здатна тримати не лише шаблю, а й долю народу... і тепер ви йдете? Князь подошел ближе. Для него «Богдан» был идеальным союзником — вождем, за которым пойдут люди. Острожский не знал, что этот «вождь» сейчас больше всего на свете боится потерять внука — Украину, который в этот самый момент рискует жизнью в соборе Потия. — Ви потрібні мені тут, — честно сказал Константин, понизив голос. — З вашою силою ми не просто напишемо протест, ми змусимо їх тремтіти. Не лишайте справу на півдорозі. Русин и ЗУНР, стоявшие чуть поодаль, обреченно вздохнули. Они понимали: если Сечь сейчас останется с Князем играть в политику 16-го века, они никогда не доберутся до Украины и Галичины. И манускрипт будет потерян навсегда. Гетманщина на мгновение закрыл глаза. В голове пронеслась шальная мысль: «А что, если остаться? Поддержать Острожского, разгромить унию прямо здесь, изменить всё?» Искушение было почти физическим.  Но перед глазами встало лицо Украины — младшего внука, который перенес столько многого и все же навсегда для него останется ребенком. Если он не придет на помощь, если они не объединятся с Галичиной, будущего, в котором Украина жив, просто не наступит. — Трапила ж коса на камінь... — прошептал Гетманщина так тихо, что услышали только свои. Он тяжело вздохнул, признавая поражение перед собственной любовью к семье. — Добре. Йдемо до них. Он снова посмотрел на Князя, но уже другим взглядом — твердым, но полным скрытой боли. — Княже, — голос Сечи окреп. — Є битви, які програються в соборах, а є ті, що виграються в крові поколінь. Моя головна битва зараз — там, де мій внук. Пробачте, але я не можу бути вашим мечем сьогодні. Бо якщо я не врятую його, мені не буде за що битися завтра. Русин с ЗУНР переглянулись с облегчением, но Князь не спешил отступать, подозрительно оглядывая эту странную группу людей, которые говорили так, будто знали о будущем всё Но, похоже, Гетманщина уже окончательно сделал свой выбор. А если он его сделал — ничто и никто не станет на его пути.

***

Внутри собора было душно от ладана и тяжелых меховых шуб шляхты. Адам Потий, епископ Владимирский, стоял у алтаря, как полководец перед решающим боем. В его руках был манускрипт — та самая грамота, которая для одних была спасением от восточного соседа, а для других — предательством дедовской веры. Галичина в черной рясе игумена выглядел сурово. Его лицо, лишенное флага, казалось высеченным из карпатского камня. Он обернулся к Украине, который в дьяконском облачении выглядел слишком юным и растерянным для этой эпохи. — Чуєш, дитино, — тихо прошептал Галичина. — Тримайся ближче до мене і не кліпай очима, як теля на нові ворота. То тобі не Томос святкувати в Софії, тут нині вирішується, чи будемо ми взагалі на світі білому. Украина сжал в руке кадило. В церкви Украина последний раз был в 2019-м. Тогда, едва получив Томос из рук Константинополя, он, окрыленный и гордый, сразу же помчался к Руси в святую Софию — похвастаться, предъявить свою правду, запечатленную на пергаменте. А когда он был здесь вместе с Галичиной? Память неохотно возвращала его в бесконечно далекий 1919 год. Тот самый день, когда он крестил его. На шее Украины под воротником всё еще теплился тот старый крестик, а рядом с ним на цепочке висел крошечный кленовый листок — сувенир из «настоящего», который сейчас казался здесь чем-то инопланетным. Тот, кто подарил ему его сейчас хотелось невыносим увидеть.. — Королівство, мені не по собі, — так же тихо ответил Украина. — Потій дивиться так, наче знає, що ми не ті, за кого себе показуєм — А ти не бійся, — Галичина едва заметно усмехнулся. — Потій думає, що він хитрий лис, але він не знає, що ми з тобою вже бачили кінець цієї історії. Головне — манускрипт. Як тільки він покладе його на аналой для підписання, ми маємо бути поруч. Не дай Боже тобі зараз схибити, бо ЗУНР мені ніколи не пробачить, якщо я його сина в цій темряві загублю. Адам Потий поднял руку, призывая к тишине. Гул голосов стих. — Благословенний Господь, що сподобив нас єдності! — возгласил Потий. — Нині ми, ієрархи Русі, повертаємося до лона святої Матері-Церкви Римської! Украина почувствовал, как по спине пробежал холодок. Он вспомнил 2019-й год: солнце, синие купола Киева, радость... А здесь было темно и пахло расколом. — Дивись, — шепнул Галичина, кивнув на пергамент. — Оце воно. Наша перепустка додому. Тільки-но він почне читати «Confessio fidei» — іди ліворуч, обходь єпископів. Я буду праворуч. В этот момент Потий действительно развернул свиток. Украина сделал шаг вперед, стараясь дышать ровно. Он видел, как дрожат руки старых священников, видел фанатичный блеск в глазах шляхты. «Если бы они знали, — подумал Украина, глядя на Потия, — что через четыреста лет я буду стоять в другом соборе, совсем один, и пытаться склеить то, что вы сейчас разбиваете...» — Сміливіше, внучку, — подбодрил его Галичина коротким взглядом. — Ми ще з тобою на Ратуші каву питимемо, от побачиш. Тільки манускрипт заберемо — і геть звідси, доки Гетманщина зі своєю сечею тут все на тріски не розніс. Галичина знал: если Сечь ворвется в собор раньше времени, пытаясь «исправить» историю силой, они могут застрять в этом времени навсегда. Нужно было действовать тонко, по-галицки. Такое отношение Галичины подействовало на Украинца как никогда прежде. Королевство, обычно суровое и закрытое, никогда не было столь добро и мягко к кому-либо… Сердце славянина дрогнуло, он не удержался и порывисто обнял Галичину. Галичина так и замер с полуоткрытым ртом, чувствуя, как крепко прижался к нему Украина. В этом жесте было всё: и страх перед неизвестным прошлым, и благодарность за защиту, и та неукротимая энергия Днепра, которую Галичина всегда считал слишком хаотичной. Ряса игумена на мгновение смялась под пальцами внука. Княжество оторопел. Его руки, привыкшие держать меч, а после Библию, нелепо зависли в воздухе. Он хотел было проворчать что-то про «недоречність у святому храмі» или про «козацьку емоційність», но слова застряли в горле. Впервые за века он почувствовал, что он не просто «политический вектор» или «исторический субъект», а.. дед? — Я вас не підведу! — шепнул украинец с такой стальной уверенностью, которой Галичина от него не ожидал. Украина отстранился и, не оборачиваясь, уверенно пошагал к алтарю, лавируя между епископами. Его походка изменилась: исчезла робость, появилась решимость того, кто сумел перенести все ужасы войны и выиграть. Галичина лишь тихо выдохнул, поправляя воротник. — Ну і дитина... — прошептал тем голосом, в котором теперь слышалось не ворчание, а скрытая гордость. — Весь у Гетьмана, такий самий затятий. Але серце має — як..у мене?.. Он быстро перекрестился и последовал за внуком, но с правой стороны, внимательно следя за каждым движением Адама Потия. А у алтаря уже начиналось самое важное. Адам Потий положил манускрипт на расшитый золотом аналой. Справа от него стоял Кирилл Терлецкий, слева — польские сановники. Потий взял перо, макнул его в чернильницу и обернулся к залу, призывая свидетелей. — Хто має чисту совість і віру в єдину Церкву, хай наблизиться! — провозгласил епископ. Украина оказался в первом ряду, прямо перед аналоем. Свет свечей отражался в его глазах. Он видел текст манускрипта: старые буквы, которые решали судьбу миллионов. Его рука медленно потянулась к кадилу, но пальцы уже были готовы схватить пергамент. Именно в этот критический момент, когда, тяжелые дубовые двери собора распахнулись с такой силой, что свечи на алтаре задрожали. В проходе стояла «компашка» под стать фильму Marvel. Впереди, широко расставив ноги, словно готовый к бою, стоял Запорожская Сечь. Его поза была чистой бравадой — руки на поясе, взгляд наглый, пронзительный, казалось, что он вот-вот достанет саблю из ножен, которых, впрочем, не было. Рядом с ним, чуть позади, в классической стойке «готов ко всему», замер УНР, вытянутый, как струна, с решительным выражением лица, привыкший к приказам и их исполнению. УПА, самый молодой и дерзкий из них, принял боевую позицию, словно ожидая атаки в любую секунду, его глаза сканировали помещение в поисках угрозы. Ну и, конечно же, Русь, что стоял полностью покойный, словно сама смерть. Все они выглядели диковинно и чужеродно в накрахмаленных воротниках и парче 1596 года. Только ЗУНР, который бежал вместе с ними, стоял позади всех, тяжело дыша. Он был воплощением порядка и правил, и этот марш-бросок через весь город под взглядами изумленной шляхты дался ему тяжело. Он прислонился к стене, пытаясь отдышаться, всем своим видом выражая: «Я с ними, но я осуждаю этот балаган». Пока все в соборе, включая Адама Потия и Галичину, в шоке оглянулись на это «явление народа», Украинец не терял ни секунды. Воспользовавшись суматохой, он незаметно, быстрым движением, вытянул грамоту из-под руки ошеломленного епископа. И... о чудо! В его руке через одно моргание была не королевская грамота, а тот самый, старый, истертый, пахнущий временем манускрипт, который и перенес их сюда. Он пульсировал теплом в его ладони. «Чертовщина...», — подумал Украинец, чувствуя, как сила иного мира наполняет его. Ситуация в соборе накалилась до предела. Пока шляхта и духовенство переваривали появление этой странной делегации, семья устроила «семейный совет» прямо посреди исторического события. Украина, сияя от счастья и прижимая манускрипт к груди, бросился к своим. — Батьку! Брате! Діду! — радостно воскликнул он, забыв, что на нем ряса дьякона. — З вами все гаразд? — Все чудово, брате! — отозвался УПА, лихо подмигнув. Он единственный чувствовал себя в этой заварушке как рыба в воде. — Я зара вмру! — прохрипел ЗУНР, согнувшись пополам и держась за бок. — Клянуся гонором, я більше нікуди не біжу... Тая гвара, ті біги... Мої легені зараз виплеснуться на тую підлогу! — А я хочу чай та печиво з шоколадом, — меланхолично вздохнул УНР, поправляя воротник. Его выдержка дала трещину: после этого безумного долгого дня по пыльному Берестью года мечты о киевском кафе казались единственным спасением. Сечь стоял будто громом пораженный. Он смотрел в пустоту, и его мощные плечи поникли. — Господи, я кинув Острозького і віру, за яку боровся все своє життя... — проговорил он отрешенно. — Проміняв гетьманську честь на уніатів. Галичина, наблюдавший за этим «парадом героев» со стороны алтаря, приложил ладонь к лицу. Его терпенье лопнуло. — Який жах... — выдохнул он и голос его дрожал от смеси стыда и ярости. — Подивіться на тото збіговисько! Один ледь дихає, другий марить солодким, третій впав у меланхолію... Мені треба було стати блазнем при дворі, а не князювати, аби дожити до такої ганьби перед лицем історії! — Що тут відбувається?! — наконец обрел дар речи Адам Потий. Епископ побагровел, его рука, только что державшая перо, теперь указывала на Украину. — Хто ви такі? Де грамота?! Варта! Схопити єретиків! Украина, не дожидаясь, пока стража очнется, подлетел к остальным. Манускрипт в его руках начал светиться мягким, пульсирующим светом, реагируя на то, что вся семья наконец-то собралась в одном кругу. — Друзі, швидко! — выкрикнул Украина, хватая за руку УНР и Сечь. — Манускрипт працює, тільки тоді, коли ми разом! Хапайтеся один одного! — Тільки не за мою рясу, — буркнул Галичина, но первым крепко схватил ЗУНР за плечо, чтобы тот не свалился от одышки. — Нумо, діти, тримаймося, бо зараз нас тут на палі повіддають за такі жарти! Сияние манускрипта начало пульсировать, подстраиваясь под бешеный ритм сердец. Украина чувствовал, как бумага в руках становится горячей. — Діду... — Украина посмотрел на Сечь умоляюще. — Не хочете нічого сказати? Нам треба це зробити зараз, бо інакше ми тут у лапах Потія навіки застрягнемо! Гетманщина тяжело перевел дыхание. Его широкая грудь вздымалась, а взгляд, полный вековой усталости и упрямства, встретился со взглядом Галичины. — Я не готовий повністю прийняти все і пробачити, як і будь-яка нормальна країна, — голос Сечи звучал глухо, как рокот далекого грома. — Але... ти ніколи не цурався сеї землі, Князю. Хай і боровся по-своєму, через папери та латину, але теж хотів добра нашому краю. Я дуже це ціную, хоч і, признаюся, не зможу до кінця збагнути твою правду. Манускрипт едва заметно мигнул, но свет оставался холодным. Украина затаил дыхание, глядя на Галичину. Тот стоял, выпрямившись, как скала, а по его лицу пробежала тень — стража уже вломилась в алтарь, и времени на раздумья не осталось. — Добре, я признаю, — выдохнул наконец Галичина. — Хоч ти і зруйнував той старий лад на наших землях, перевернув усе догори дриґом своїм козацтвом, але... ти дав нам новий подих. Я шаную гонорові й хоробрі душі, навіть коли вони такі забиті, як твоя. При этих словах манускрипт в руках Украины будто «вздохнул». Сияние из тускло-желтого превратилось в ослепительно-белое, живое. Пусть их примирение было «скупо», но искренне. — А то ви так по-людськи вмієте? — подал голос ЗУНР, вытирая пот со лба. — Я вже думав, що скоріше рак на горі свисне, ніж я почую від батька щось, крім повчань. — Стули пельку, сину, — беззлобно огрызнулся Галичина, крепче хватая ЗУНР за плечо. — Тримаймося міцно, бо зараз нас так гепне об майбутнє, що кості не позбираємо! — Батьку, не розтискайте рук! — крикнул УНР, хватаясь за рукав Гетманщины и Руси. — Та куди я вже від вас дінуся, — буркнул Сечь, крепко сжимая руку младшего внука. — Трапила ж коса на камінь... але камінь наш, рідний. В этот миг всё вокруг исчезло. Крик Адама Потия: «Ловіть їх, то бісові діти!» — оборвался на полуслове. Собор святого Николая растворился в ослепительной вспышке.

***

Возвращение домой вышло эффектным: пространство «чаепитной» залы буквально выплюнуло их из временного вихря. Спокойствие современного дома было нарушено грохотом, будто в комнату разом ворвался десяток невидимых полков. Старинные часы, которые раньше мерно отстукивали секунды, замолкли, не выдержав такой энергетической встряски. Тишину, длившуюся всего мгновение, тут же разорвал привычный хаос. Украина тяжело открыл глаза, чувствуя, как каждая мышца гудит, словно после многочасовой тренировки в спортзале. Он сидел прямо на ковре, тяжело дыша. На его лице снова проступили знакомые цвета флага — символ его бессмертной сущности. — О, Господи, дякую тобі, моє обличчя повернулося! — первым делом завопил ЗУНР, пулей метнувшись к антикварному зеркалу. — Дивіться! То є справжнє диво! Я вже думав, що так і лишуся тим блідим чоловічком з задишкою. Тепер я знов маю свій гонор і свій колір! — Та вгамуйся вже, — донеслося из-под заваленного книгами стола. Это Галичина пытался вернуть себе достоинство, поправляя воротник. На его скулах снова сияли исторические гербы. — Кричиш на весь дім, ніби тебе вперше до дзеркала допустили. Краще б подивився, чи той манускрипт не розсипався на порох. — А я казав, що шоколадного печива хочу! — подал голос УНР, который приземлился в кресло, но выглядел так, будто прошел через шторм. — Весь цей «історичний туризм» мене неймовірно виснажив. Сечь медленно поднялся, потирая затылок. Он оглядел комнату, и его суровое лицо на мгновение смягчилось. Он снова был воплощением козацкой мощи, а не просто старым воином из прошлого. — Що, внучку, живий? — тихо спросил Гетьман. — Живий, — выдохнул Украина, нащупывая на груди цепочку. Крестик и кленовый листок были на месте. — Ми всі вдома. — Ну, раз ми вдома, — Галичина поправил манжеты и посмотрел на Сечь с тем самым галицким прищуром, — то я маю сказати: каву ти вариш значно гірше, ніж махаєш шаблею. Але... дякувати Богові, що не лишилися в Потія на обід. УПА уже вскакивал на ноги, проверяя, на месте ли его форма. — То було круто! Хоч і трохи... ну, пафосно. Хлопці, ви бачили очі тих стражників? Вони ж ледь не перехрестилися навиворіт! Дом снова зажил своей обычной жизнью: спорами, ворчанием и бесконечным семейным шумом, который теперь, после 1596 года, казался Украине самой прекрасной музыкой на свете. — Йой! — резко вспомнил славняин. — А де Русь?! Все снова переполошились, однако было зря: русин стоял просто возле окна. Он не ворчал и не бежал к зеркалу. Он просто стоял, как непоколебимая скала, и на его лице — древнем, мудром, с первыми штрихами золота и лазури — читалось бесконечное облегчение. — Насилу встигли, — гулким, глубоким голосом произнес Русь. Его голос вибрировал, как церковный колокол. — Я вже почав думати, що Берестя стане нашою спільною могилою. — Княже! — Украина подскочил к нему. — Ви як? — Я? — Русь едва заметно улыбнулся, положив тяжелую ладонь на плечо внука. — Там, у тому соборі, мені здавалося, що мої кістки розсипаються на порох від кожної вашої суперечки. Он обвел строгим взглядом всю комнату. ЗУНР, который только что любовался собой в зеркале, мгновенно выпрямился и притих. Галичина перестал поправлять манжеты и почтительно склонил голову. Даже Сечь, который не всегда признавал авторитеты, невольно выровнял спину. — Ну що, «герої»? — Русь посмотрел на Галичину и Гетманщину. — Бачили, до чого доводить ваша впертість? Тільки коли дитина взяла вас за руки, ви згадали, чия кров у ваших жилах тече. — Ну, Княже, не починайте... — тихо буркнул Галичина, хотя в его голосе не было привычного сарказма. — Ми ж повернулися. Живі-здорові. — Повернулися, — Русь вздохнул, и это был вздох облегчения целой эпохи. — Але майте на увазі: якщо ще раз вирішите мірятися «правдою» посеред історії — я сам вас у тому минулому лишу. Будете в мене по латині Псалтир вчити до другого пришестя. — Тільки не Псалтир! — в один голос вскликнули УНР и УПА, переглянувшись. Украина стоял посреди залы, чувствуя, как понемногу утихает дрожь в коленях. Он смотрел на этот привычный семейный балаган — на вечно ворчащего Галичину, на прихорашивающегося ЗУНР, на задумчивого Русь и сурового Сечь — и впервые за долгое время чувствовал себя по-настоящему дома. Мир 2035 года с его шумом машин за окном и привычными спорами казался ему самым прекрасным местом во вселенной. Но внезапно в комнате повисла странная, почти звенящая тишина. Украина почувствовал, как чьи-то взгляды буквально прожигают дыру в манускрипте, который он все еще сжимал в руках. Он поднял глаза. Шесть пар глаз — от древних и мудрых глаз Руси до дерзких глаз УПА — были прикованы к злосчастному пергаменту. В этот момент между ними произошло то самое «чтение мыслей», которое случается только у существ одной крови. — Навіть не думайте, що я ще раз на таке підпишуся, — первым нарушил молчание Галичина. — Мої нерви не з булата, аби дивитися на ваші мармизи в шістнадцятому столітті ще раз. — Підтримую, — коротко бросил Гетманщина, и в его глазах промелькнул холодный блеск. — Така «воля» нам і задарма не потрібна. Від гріха подалі. ЗУНР и УНР синхронно кивнули, а УПА уже потянулся к карману, будто проверяя наличие спичек. Украина посмотрел на Русь. «Старейшина» рода медленно кивнул, подтверждая общий приговор. Этот манускрипт принес им исцеление через боль, но разумно оставлять эту «силу», что ещё раз с ним может сыграть злую шутку? Ответ был очевиден.

А что думаете вы? Был ли верным выбор каждого в далеком 1596 году, или всё же стоило до конца стоять на своём? Что правильнее: пойти за Римом в надежде сохранить себя или остаться с Константинополем, чтобы не потерять корни? Это вечная дилемма — приносить ли в жертву идее всё, включая семью, или же поступиться идеей ради близких. Путей могло быть множество, но Украинец был по-настоящему рад, что всё сложилось именно так, как сложилось, и менять в своей истории он ничего бы не стал.