Пэйринг и персонажи
Метки
Описание
Злиття світів стерло минуле Харумі, залишивши замість спогадів лише порожнечу та ім'я, що не викликає жодних почуттів. Два роки вона будувала новий рай у стерильних стінах лабораторії "Обрій", ставши правою рукою геніального Еліаса Ворона. Вона — зразковий інженер, символ надії та жінка, яка нарешті знайшла спокій. Але коли в місті спалахує пандемія Мортени, Харумі робить необачний крок, який привертає увагу минулого, яке надто чекало її повернення. Вона знову зустрічається з ним.
Примечания
Нарешті дійшли руки до цієї ідеї.
Пролог.
11 февраля 2026, 06:27
Pov: Харумі.
"Свобода пахне іржею, цвіллю та застарілим страхом."
Кріптаріум пахнув як передсмертний хрип. Кожен мій вдих був наповнений пилом, дешевим хлором і тим солодкуватим, липким ароматом старого відчаю, який просочує стіни в'язниць за десятиліття. Я сиділа на залізних нарах, відчуваючи, як холод металу пробирається крізь тонку тюремну робу, наче тонкі голки. У моїх руках була книга — єдина розкіш, виторгувана за місяці ідеальної тиші. Я перегортала сторінку, коли світло раптом здригнулося. Лампа під стелею видала сухий, тріскучий звук, схожий на перелом кістки, і згасла. Я підвела очі до вузького прямокутника вікна під самою стелею. Те, що я побачила, не було штормом. Небо наливалося отруйним, пульсуючим фіолетовим кольором — наче на старе полотно вилили флакон із марганцівкою. Хмари закручувалися в неприродні, ікласті вирви. Повітря миттєво стало густим і електричним, волосся на руках піднялося дибки. З сусідніх блоків донісся перший крик. Він не був людським. Це був звук звіра, який відчув, що клітку зараз розчавить. Я не поворухнулася. Після масок "Тихої", після крові, якою я заляпала вулиці Ніндзяго-Сіті, після зради кожного, хто мав нещастя мене любити... цей апокаліпсис здавався мені довгоочікуваним гостем. Я просто повернулася до книги, намагаючись розібрати літери в тьмяному фіолетовому мареві. Якщо кінець, я зустріну його сидячи. А потім реальність просто розірвалася. Це не був вибух. Це було відчуття, ніби всесвіт — це паперова картина, яку гігантська рука вирішила зім'яти в кулак. Гравітація зникла. Моє тіло підкинуло вгору, стіни в'язниці перетворилися на калейдоскоп уламків, а в вуха врізався ультразвуковий писк, від якого з очей бризнули сльози. Темрява. Я прокинулася від того, що легені обпікало рідким вогнем. Це був пил. Коли я розплющила очі, наді мною не було стелі. Тільки безмежне, хворе небо і уламки залізничних колій, що висіли в повітрі, наче нитки павутини. Місто лежало в руїнах. Величні хмарочоси переплелися з інопланетними скелями, ніби дві різні картини наклали одну на одну, не дбаючи про перспективу. — Гей! Жива! — голос розрізав вакуумну тишу. Наді мною схилився чоловік. Його обличчя було залите потом і сірим попелом, але очі... очі світилися такою щирою тривогою, що мені стало нудотно. — Як тебе звати? — запитав він, підносячи до моїх губ воду. — Ти пам'ятаєш, де твій дім? Я завмерла. Я дивилася на свої руки, вкриті саднами та брудом, і відчувала, як усередині розростається холодна, бездонна пустка. Я намагалася витягнути з пам’яті хоча б образ. Батьки? Вулиця? Смак улюбленої їжі? Нічого. Тільки величезна діра там, де мала бути я. — Харумі... — прошепотіла я. Це єдине слово вціліло в пожежі моєї свідомості. Воно здавалося чужим і важким, як камінь у роті. — Мене звати Харумі. — І все? — він зачекав, але я лише розгублено кивнула. — Нічого, це шок. Ретроградна амнезія. Все мине. Ходімо, я відведу тебе в безпечне місце.***
Три роки я була Харумі Айстер. Еліас Ворон став моїм творцем. Він знайшов мене в таборі біженців, коли я сортувала ліки з холодним, майже механічним спокоєм. Він дав мені дім. Він навчив мене бачити красу в хаосі цифр і ліній енергії. Ми були ідеальною парою вчених у стерильних коридорах корпорації "Обрій". Я вірила, що він врятував мене від невідомого жаху мого минулого. Але тепер "Морфексія" пожирала світ, а Еліас... Еліас почав ховати очі. Сьогодні він знову зачинився в лабораторії. Навколо — озброєні найманці, а не лікарі. Повітря в нашому затишному "Обрії" стало таким же важким.Я стояла біля вікна нашої квартири, дивлячись, як внизу панікує натовп. Мій телефон мовчав. Термінал Еліаса видавав "помилку доступу". У мені прокинулося щось старе. Щось, що знало, як діяти, коли тебе заганяють у кут. Я не пішла до нього благати. Я пішла в рекламний відділ. Мої пальці літали по клавіатурі, наче я робила це все життя. Система безпеки піддалася мені за секунди. Я ввімкнула прямий ефір. Світло софітів вдарило в обличчя, засліплюючи, але я не кліпнула. Я відчула, як по всьому місту на гігантських медіафасадах з’являється моє обличчя. — Говорить Харумі Айстер, — мій голос, підсилений тисячами динаміків, вібрував у самому повітрі. — Ми знаємо про ваш біль. "Обрій" не мовчить. Ми готові до відкритого тестування вакцини. Нам потрібні добровольці. Приходьте завтра о восьмій ранку до центрального входу. Я вимкнула ефір. Серце калатало десь у горлі. Я щойно кинула виклик людині, яка була моїм усім. Я розвернулася, щоб вийти, але двері апаратної з тихим шипінням відчинилися самі. На порозі стояв Еліас. У світлі червоних аварійних ламп його обличчя здавалося висіченим з холодного каменю. Еліас не рушив з місця. Замість того, щоб вибухнути гнівом чи викликати охорону, він повільно опустив планшет. На його губах з’явилася ледь помітна, майже захоплена посмішка — та сама, якою вчитель вітає талановитого учня, що нарешті перевершив його очікування. — Ти завжди була неймовірно впертою, Харумі, — тихо промовив він, роблячи крок до мене. — Навіть коли світ навколо розсипається, ти намагаєшся тримати його за горло. Він підійшов майже впритул. Від нього пахло кавою та стерильністю лабораторії — запахом моєї теперішньої безпеки. Я не відвела погляду. Навпаки, мої очі звузилися, а голос став подібним до леза, що ковзає по льоду. — Ти не злишся на мене? — запитала я, і в моєму голосі було більше виклику, ніж запитання. — Чи ти знову збираєшся вдати, що нічого не сталося? Твоя спокійність... вона мене дратує, Еліасе. Ти ведеш себе так, ніби ми просто обговорили колір фіранок, а не те, що я щойно підняла на вуха все місто. Він зітхнув, але посмішка не зникла. — Злитися? Ні. Щиро кажучи, я очікував від тебе чогось подібного. Він м’яко вказав рукою на шкіряне крісло біля термінала. — Прошу, присядь. Тобі варто вислухати причини моєї поведінки, перш ніж ти остаточно зведеш на мені плаху. Я неохоче сіла, зціпивши пальці на підлокітниках. Еліас сперся на стіл, дивлячись на мерехтливі монітори. — Аурени... — почав він, і його голос став глибшим. — Ці істоти, що втратили себе у вірусі, поширюються швидше, ніж ми прогнозували. Морфексія — це не просто хвороба, це ментальна ентропія. Це надто небезпечно. Я зачинився в кабінеті лише тому, що намагався форсувати створення вакцини. Я не хотів, щоб ти страждала цим, Харумі. Твій розум і так пройшов через надто великі випробування. Він зробив паузу і подивився на мене з тією особливою теплотою, яка раніше змушувала моє серце танути. — На першому місці для тебе зараз має бути організація нашого весілля. Ми заслуговуємо на це свято серед усього цього хаосу. Я хотів, щоб ти займалася чимось іншим, а не боролася з демонами Морфексії. Мій вираз обличчя не змінився ні на мить. Я лише важко видихнула, і цей звук був наповнений такою втомою та роздратуванням, ніби я слухала заїжджену платівку. — Еліасе, мені це набридло, — відрізала я. — Ми ж домовилися: поки в світі панує вірус, про жодне одруження йти мова не може. Ти сам підтримав це рішення. А тепер ти знову витягуєш цю карту, щоб відсторонити мене? Я нахилилася вперед, зазираючи йому в саму душу. — І давай не забувати головне: ідея та перші розробки вакцини проти Морфексії належать мені. Це мій проект. Моя робота. Я буду брати в цьому участь, і ти нічого не зможеш із цим вдіяти. Ти не зачиниш мене в дизайнерському відділі вибирати квіти для бенкету, поки люди зовні перетворюються на Мортенів. Я різко піднялася з крісла. Стілець здригнувся від мого руху. Я попрямувала до виходу, відчуваючи, як адреналін випалює залишки страху. Біля самих дверей я зупинилася і, не обертаючись, кинула через плече: — Щоб завтра о восьмій ранку всі звіти про вакцину та результати останніх тестів були в мене на столі. Без винятків. Надобраніч, милий. Я вийшла, і автоматичні двері зачинилися за моєю спиною з коротким, переможним шипінням.Что еще можно почитать
Пока нет отзывов.