What is this feeling?

Три дні минули незмінно: уроки на австрійській, адаптація до нового середовища, нові знайомства та спілкування. А за ними пройшли і вихідні. Проте дивне почуття — тепер уже радше страху, ніж просто бентеги — не покидало Вонхі щоразу, коли Суджин з’являлася в полі зору. Вона ніби когось нагадувала, але Вонхі ніяк не могла згадати кого. Наче когось із рідних людей, котрий виявився зрадником. Ніби щось із її минулого… чи, може, це просто здається? Але думати, що «здається», вже не було сил, тому що за останні дні в голові крутилося лише одне: Суджин і ці почуття… страх… біль… зрада. І скільки б вона не роздумувала, нічого не спадало на думку: можливо, це якась конкретна людина із минулого, а можливо — прихована загроза, що досі залишалася невидимою. Суджин була холодною до Вонхі всі ці дні. Вони проводили паузи разом, навіть про щось говорили. Проте Суджин небагато питала й нічим не розпитувала, ніби Вонхі її абсолютно не цікавила. Одного дня Вонхі почала ставити більш особисті запитання: — Ким хочеш стати? На що отримала коротке: — Я ще не вирішила. Потім були й інші питання — про інтереси чи захоплення. Вонхі завжди бачила людей наскрізь, вміла читати емоції, почуття та навіть невисловлені слова по очах. Але в Суджин вона бачила лише настороженість, недовіру, кам’яну стіну відчуження та крижану байдужість, від якої ставало ніяково. Проте Вонхі чомусь усе одно тягнуло до неї. Можливо, тому, що після переїзду в Австрію вона взагалі нічого не відчувала: ні болю, ні радості — нічого, лише суцільну байдужість до всього. Але поруч із Суджин вона відчувала страх, дивне передчуття, недосказаність і гостре, майже фізичне відчуття загрози, що виходило від кожної її виваженої фрази. Суджин була єдиною, хто міг миттєво зруйнувати її затяжну апатію, повертаючи до життя через цей болючий, ворожий, гнітучий страх. — Знаєш, ти дуже глибока людина… ти ставиш такі глибокі запитання, — раптом промовила Суджин. — Я здивована, що ти ще не запитала: «Чому ти досі живеш?» Від цих слів у Вонхі все всередині похололо, а серце на мить зупинилося. Вона геть не очікувала почути таке від Суджин. Але, як завжди, просто ввічливо усміхнулася й промовчала. Але ж людина не може зачіпати таку тему, якщо сама бодай трохи не стикалася з цим у своєму житті. Для Вонхі ці думки були знайомі до болю: «Навіщо жити далі?», «Навіть якщо я зараз це зроблю, хіба хтось мене цінує?». Не раз і не сто в неї з’являлося бажання покінчити з життям. Вона безліч разів закривалася у ванній, коли ще жила в Кореї, в сльозах і з роздертими до крові руками. Ні, не через порізи — це були криваві сліди від власних зубів та нігтів по всьому тілу. Чому без порізів? Тому що вона мріяла стати артисткою, а артистам не можна мати шрамів. Щоразу вона стримувалася, але інколи душевний біль перетинав усі можливі межі. Часто вона стояла перед дзеркалом із ножем біля шиї, дивлячись собі прямо в очі зі словами: — Вонхі, я знаю, тобі похуй, що буде далі, якщо ти це зробиш, але… Можливо, це «але» і рятувало її до сьогоднішнього дня. — …Але, блять, якщо ти зараз це зробиш, то дороги назад не буде! Життя лише одне. Якщо ти збираєшся так просто все закінчити, то спробуй спочатку ще трохи пожити… ЩО ТОБІ ВТРАЧАТИ? Чи було все справді так погано? Чи не було це зайвим драматизмом? Відповідь одна — точно ні. Які саме проблеми? Два хлопці з не надто здоровими стосунками, проблеми з батьками (ця біда залишилася там, у минулому, бо зараз усе змінилося), булінг у школі (хоча це тривало лише рік у п’ятому класі)… Через усе це виникало гостре небажання повертатися додому. Там не було відчуття затишку, там ніхто на неї не чекав. Зранку до обіду вона проводила в школі, потім з обіду до вечора — в музичній чи художній. А якщо заняття закінчувалися раніше ніж о 20:00–21:00 (що траплялося вкрай рідко), вона просто залишалася в музичній школі до цього часу, аби «ще позайматися на фортепіано». І так тривало не з понеділка по п'ятницю, адже такий самий «робочий» день був і в суботу. У неділю, на жаль, вихідного теж не було — доводилося робити всю домашню роботу та все інше. Канікули? Точно так само, тільки без звичайної школи. Роками в цьому колесі… Навіщо все це? У чому взагалі сенс? Після цього висловлювання Суджин раптом запитала: — Чи був у тебе колись психолог? Вонхі, звісно, відповіла, що ні. А от Суджин дала протилежну відповідь. І саме це тепер не виходило з голови Вонхі. Чому? Що в неї сталося? У Вонхі прокинулося щире співчуття, адже в очах цієї зазвичай холодної дівчини вона вперше побачила справжній біль. Суджин більше не здавалася крижаною — вона здавалася пораненою маленькою дівчинкою. Деякі люди під ударами долі перетворюються на лід — як Суджин. Інші ж стають надто крихкими й ранимими — як Вонхі. Одних біль гартує, перетворюючи на камінь, а інших — позбавляє останнього захисту.