What is this feeling?

Панічні атаки Вонхі вийшли майже на нуль: вона знала кордони та розуміла, як контролювати це. Звісно, не без міток на руках, але справлялась. Усе ніби почало покращуватися, вона більше не відчувала того страху, а тривожність залишилася в минулому. Суджин поводилася так само холодно поруч із нею. Часто Вон просто спостерігала здалеку, як поводиться Джин з іншими: вона була доволі теплою, посміхалась, цікавилась співбесідником. «Можливо, це щось не так зі мною?» — думала Вонхі, чи просто намагалась знайти відповідь на питання, чому з нею вона крижана наче лід, а з іншими — мила та тепла. Чому перед нею вона тримає оборону? Дивитися на цей контраст було доволі складно — це як стояти на морозі й крізь замерзле вікно спостерігати, як усередині будинку інші гріються біля каміна. Це викликало купу запитань до самої себе: «Що зі мною не так? Чому я не заслуговую на це тепло?» Звісно, у Вон було все, що можна було побажати: люблячі друзі, підтримка рідних, які готові дати їй усю турботу світу, — це «ніби» мало б робити її щасливою. Але не було одного — теплоти та зацікавленості від Суджин. Це був єдиний дефіцитний елемент у її ідеальному житті, який вона відчайдушно намагалася здобути. У Суджин було якесь інше тепло. Те, яке неможливо замінити нічим і ніким, навіть якщо тебе обійме весь світ. І що менше Суджин давала цього тепла, то ціннішим і омріянішим воно ставало для Вонхі. Вон днями й ночами проводила час у своїй голові з питаннями: «Чому не я?», «Що зі мною не так?», «Чому саме ця людина їй була до нестями потрібна?» Проте були моменти, коли Джин бувала теплішою, у неї світилися очі, й цей лід ніби просто танув — коли Вонхі грала їй на фортепіано. Музика стала містком до Джин. Коли Вонхі сідала за фортепіано, її пальці торкалися не просто клавіш — вони торкалися струн душі Суджин, до яких у звичайному житті достукатися було неможливо. Ці моменти — коли у Джин світилися очі — були для Вонхі водночас і найбільшим щастям, і найсолодшою пасткою. Коли їй не вистачало життєво необхідного тепла від Су, вона грала вдома на фортепіано «Shape of My Heart» Стінга і згадувала її сяючі очі. Адже саме ця мелодія могла розтопити лід, який розділяв її та Суджин. Вона згадувала ці сяючі очі Суджин… Вони були для Вонхі цілим всесвітом, у якому на кілька хвилин панувало літо. Коли Джин дивилася так — заворожено, глибоко, без своєї звичної крижаної маски — Вонхі здавалося, що вона нарешті перемогла. Що вона змогла розтопити цей лід, достукатися до серця, яке зазвичай здавалося неприступною фортецею. Проте, на жаль, це були лише короткі миті, спалахи, які швидко згасали. Щойно затихав останній акорд, Суджин знову ховалася за своєю бронею, а її погляд ставав колишнім — далеким і холодним. І ця тиша після музики ранила Вонхі навіть сильніше, ніж звичайна відстороненість. Відповідь була чітка: Вонхі стала одержимою Джин. Ні на мить Вон не замислювалась, що ці почуття занадто неправильні та дивні, адже все здавалось таким правильним. День за днем вона тонула в цих почуттях, ставала ще одержимішою. Непомітно зʼявилася залежність. Залежність від тепла, від того теплого погляду, який зʼявлявся так рідко. У голові Вонхі була тільки одна людина — і це була Джин. Щоночі в снах вона шукала тільки Су. Що б вона не робила, Суджин завжди була в її думках. Думки про неї дарували дивне, майже хворобливе відчуття затишку. Залежність.. І найстрашнішим у цьому всьому було те, що Вонхі зовсім не хотіла лікуватися від неї. Вона добровільно залишалася в цій солодкій пастці, де кожна думка, кожен подих і кожен сон належали лише одній людині. Чи була це необхідність у ніжності від людини, яка напряму тепер була звʼязана з травмою? Чи це було бажання дружити як на початку, чи, можливо, закоханість? Вонхі це не цікавило. Ця залежність влаштовувала її. Ці почуття все одно здавалися такими правильними. Але якщо це закоханість?…