0.0.0 — точка пробудження

Телефон був старим, стаціонарним. Анна навіть із новоотриманими знаннями розуміла: такий апарат — архаїзм, але вибору їй не надали. Слухавка була брудною, тож притискати її до вуха дівчина не стала. — Привіт, лялечко, — пролунало зі слухавки. — Чи готова ти до роботи? Анна стрималась. Їй хотілося дати доброго стусана співрозмовнику, але він був не поруч. У пам’яті спливло його «погоняло» — Князь. Дуже пафосно і зовсім не відповідно до рівня. Називати співрозмовника Князем Анна не збиралася. — Дивлячись, що ти мені запропонуєш. На тому боці запанувала тиша. — Лялечко, ти розумієш, що у тебе немає особливого вибору? Якщо облажаєшся — жоден авторитет не підтримає, полетиш у буцегарню швидше, ніж Трамп на поле для гольфу. — Що ти пропонуєш? Або кажи, або здавай мене... поліції, — слово згадалось вчасно, хоча не було аналогом знайомої їй гвардії. У трубці знову запанувала пауза. — З характером, сука. Ну, гаразд. Завдання просте. Вкрасти в йолопа документи. Важливі не документи — важливий сам йолоп. Він має залишитися без паперів, кредиток і — бажано — грошей. Поки все зрозуміло? — Поки не зрозуміло нічого. Де шукати йолопа? Як його "обробляти"? Скільки в мене часу? І головне — який мій зиск? — Зиск — п’ятсот баксів. Більше — навіть не мрій. Дешевше буде найняти кілера. Часу до опівночі, у йолопа літак о пів на першу. Він не має вилетіти. Шукай його в готелі «Свічадо». — Ім’я у йолопа є? — Є. Сергій Воронов. — Що мені робити з документами? — Або привези мені, або знищ — і зафіксуй це на камеру. Ти вже придбала нормальний мобільний, нарешті? Хіпстерша, блін. По завершенні розмови Анна присіла на диван і замислилася. Вона аналізувала нові слова, сортувала їх для подальшого використання, та й щоб не втрапити у халепу. Літак, кіллер, готель, кредитки - все це вкладалося у світобудову, було логічним продовженням цього світу. Пояснення до слова "хіпстерша" з'являтися відмовлялося. Дівчина ввімкнула комп'ютер. Спочатку вона хотіла відшукати незнайоме слово, але після трьохкратного повторення синього екрану смерті зосередилася на своїй меті і з горем знайшла в електронній мапі готель "Свічадо". Дешевий, маленький, і з поганою репутацією. Пішки йти до готелю потрібно було близько години, трамваєм - самохідним диліжансом - десять хвилин. На годиннику була дванадцята година. До часу Х залишалося менше 12 годин. Анна вирішила пройтися пішки, отримати нові враження від світу, тим більше, що часу вистачало. А ще це давало можливість продумати план — не можна ж просто зайти до готелю, запитати, де ваш клієнт, і йти його обкрадати! Місто вразило Анну. По-перше тим, що воно було зеленим. Дівчина очікувала, що в техногенному світі все буде сірим, або блискучим, або зовсім невідомим. Але вулички були засаджені деревами, невеликі будинки майоріли яскравими написами на магазинах, кав'ярнях та інших закладах, а людей на вулицях було досить мало. Анна зіткнулася з чоловіком середніх років — просто щоб оцінити, як спрацює її навичка "крадіжка". Чутливі пальці швидко знайшли гаманець, а чоловік навіть не помітив рухів дівчини, яка вибачалася за зіткнення, перепрошувала і червоніла від ніяковості. Готель "Свічадо" Анна не знайшла б — якби не шукала спеціально. Двоповерховий будинок був прихований вглиб подвір'я, не мав яскравої вивіски, і взагалі — не викликав до себе зайвої уваги. Та що там зайвої — він взагалі уваги не викликав. Анна гмикнула, посміхнулася і пішла всередину. Уже на підході до будівлі Анна зрозуміла, що їй пощастило. На одній з дверей було наклеєно напис: «Домашня кухня». Вона зайшла і переконалася, що інших входів не видно. Обирати кафе як спостережний пункт — ідея жахлива й безперспективна. Але… Анна залишилася за столиком. Офіціантка підійшла за кілька хвилин. Жінка років тридцяти, могла б бути миловидою, але її зіпсувала втома в очах — не та, що після доброї праці, а та, що приходить від поганого життя. Вона мовчки поклала меню перед Анною. Взагалі баронеса їсти поки що не хотіла й планувала замовити лише каву, як погляд її впав на лист фарбованого картону. Анну сіпнуло, наче прошило електричним струмом. «Оранські ковбаски з вельбою» «Рулька у світлому пиві по-гетськи» «Мікс оранських ковбасок — зі свинини, курятини, грифонятини» — Можна мені, — непевним голосом почала Анна, — ось цих ковбасок, грифонячих? Ви спеціалізуєтесь на гетській кухні? — Угу, — нещиро й байдуже відповіла офіціантка. Бейдж на її грудях повідомляв, що дівчину звуть Олена. — На німецькій, так. Отже, порція кролячих ковбасок. Що ще? Пива? — Ні, кави, будь ласка. Ось цю, делікано... — Ваше замовлення — одна порція кролячих ковбасок і американо без молока, — відрізала Олена й попрямувала у кінець зали. Анна поклала руки на стіл — вони тремтіли. Вона знову переглянула меню. «Баварські ковбаски з капустою» «Рулька у світлому пиві по-мюнхенськи» «Мікс баварських ковбасок — зі свинини, курятини, кролятини» Далі в розділі напоїв дійсно було "американо". Ковбаски виявились сухими й пересмаженими, кава — гіркою, як земля Гетта після трьох діб у засідці, а посмішка Олени — щирою, як пісня грифона під час шлункової інверсії. — Насолоджуйся домашньою кухнею, люба, — прошепотіла Анна й замислилась, як знайти "Йолопа". Згадала старшого сержанта Бьорна, який завжди казав новачкам: «Не ускладнюйте!» Дівчина на рецепції мала бейдж із написом «Марія», але виглядала сестрою-близнючкою Олени. Це було дивно, бо Олена була стрункою білявкою, а Марія — затишною шатенкою, проте погляд у них був однаковий: втомлений, байдужий, натренований. — У мене лист для Сергія Воронова, — спокійно промовила Анна. Марія підняла очі. — Давайте. — Наказано передати особисто в руки. — Клієнт наказав його не турбувати до восьмої. Давайте сюди. — Пані, це міжнародна драконопошта. Наказано передати особисто. Марія скривилася, наче потрапила на лимонну ферму. — Гаразд. Вона взяла телефон і набрала номер: — Сергію Олександровичу, тут до вас дівчина з міжнародної авіапошти прийшла. Листа принесла. Каже — особисто в руки… так… так… добре. Поклавши слухавку, Марія буркнула Анні: — Чекайте тут. Чекати довелося довго. Крісла в холі були продавлені, й як Анна не вертілася, зручнішої пози знайти не вдавалося. Нарешті сходами почулися кроки, і до рецепції вийшов чоловік. З першого погляду — неприємний. Високий, худорлявий блондин виглядав так, наче його щойно збудили. Скуйовджене світле волосся було неохайним, очі — блакитними, пронизливими, з тієї породи, що шукають слабке місце. — Ну? — коротко кинув він. Анна закліпала очима. Якимось чином вона не продумала подальші дії. — Ну? — повторив чоловік. — Де лист? — Ви — Сергій Воронов? — А ти чекаєш сходження святого Елвіса? — Ну… лист у мене… на словах. — Що? Ти — дурепа? — розлютився Воронов. — Що тоді наплела про міжнародні авіалінії? Лист на словах — це як? — Це — послання. Анні дуже хотілося вдарити його. І бити, доки образа не зникне. — Яке, блін, послання? — Сьогодні місто ви не залишите. Вираз обличчя Воронова змінився. З обуреного став спокійним. Задумливим. — Ти. Іди за мною, — коротко кинув він і, не озираючись, пішов сходами нагору. Анні довелося майже бігти, щоб не втратити його з поля зору. Вона запам’ятала, в які двері він зайшов, — бодай щось. Сергій Олександрович явно не плекав симпатій до кур'єрів. Двері відчинилися зі скрипом. Анна обережно увійшла й одразу почула клацання графина об келих. Воронов стояв у невеликій кімнаті та наливав собі віскі. — Сідай, — кивнув він. — Пити щось будеш? — Ні, дякую. Але… — Отже… віскі. Він взяв другий келих, наповнив його на чверть, потім подумав — і кинув Анні. Через усю кімнату. Рефлекси спрацювали автоматично: вона витягнула келих із повітря, майже не розливши напій. Воронов кивнув. Більше собі, ніж їй. Анна сіла у крісло навпроти. — То хто ж ти, листоноша? — запитав Сергій, протягуючи слова. — Що ви маєте на увазі? — Ну, принаймні те, що ти — не людина. — В сенсі? — Точно — дурепа. Не вампір — бо тепла. Не кобольд — зависока. Не зомбі — зрозуміло. Отже, або перевертень, або ельф, або щось екзотичне — юань-ті, гунь-бао... Анна хитала головою. В яку халепу вона вплуталась? — Тож хто ти? Вона вагалася. Але їй була потрібна інформація. — Перевертень. Бастет. Ягуар. — Ягуар, кажеш? — протягнув Воронов. — І що ж тоді потрібно представнику общини Кракова в нашому тихому місті? — Шо? — щиро здивувалась Анна. Воронов проігнорував: — Перевертні — живуть общинами. Найближча до нас — у Кракові. — Я не з общини… Анна не встигла договорити — зміна в поведінці Воронова була миттєвою. Якщо досі він просто дратувався, то тепер почав лютувати. Очі налилися кров’ю, пальці стиснулись у кулаки, а голос став небезпечно рівним. — Тобто ти хочеш сказати, що ти, ягуар, без документів, без куратора, сама, отак — просто з’явилася тут? Ти взагалі зареєстрована? Ти — місцева? Чи просто екзотична туристка, яка не встигла прочитати закон про надприродних осіб? Він підвівся з крісла, почав ходити кімнатою з келихом у руці. Було видно, що він намагається себе стримати, але це вдається погано. — Отже, миле моє кошеня… — почав Воронов. Анна зашипіла, як справжній ягуар, але той тільки скривився у кривій посмішці. — Мовчи і не перебивай мене, дурепо, якщо жити хочеш. Слухай. Ти маєш сьогодні ж пройти реєстрацію в ЦЕНТРі. — У центрі чого? Його сміх нагадував істеричний приступ. — Вона питає — у центрі чого. Ти з Марса звалилася? Чи з дикого лісу вийшла? Невинне дитя природи! У тебе взагалі засоби зв’язку є? — Та не більш дика за тебе, йолопе! І так, є в мене кристал зв’язку, є! — Добре. Слухай уважно. Ось тобі номер. Дзвони сьогодні ж. Домовляйся про зустріч. Її звуть Ірина Валеріївна. Вона тебе зареєструє. Або запхає у клітку, якщо будеш тупить. — Записую, — буркнула Анна, дістаючи свій кристал. Воронов дістав мобільний телефон і, наостанок, показав їй фото. Горло Анни раптом стиснуло. З екрана на неї дивилася Єлизавета. Точніше — жінка з рудим волоссям, окулярами, в іншому вбранні, але вона б присяглася: це була Єлизавета.

***

Єлизавета Сколл стояла в самому центрі Скарбної Сфери — магічної кулі з напівпрозорим куполом. Навколо неї оберталися потоки даних — витрати, податки, квоти, імпорт, резерви. Напівматеріальні гілки витягувались із повітря на її жести. Її пальці танцювали — дотик, оберт, рух долоні — і кристалічні кола витрат складались, розгортались, змінювались у реальному часі. Вона встигала все: помітити перекоси у балансі з Геттом; вимкнути надмірне субсидування Фіроса; перерахувати акциз на імпорт кристалів у Кнаусс. Сфера дзвеніла у відповідь. Кольорові символи зависали в повітрі, спалахували червоним, коли щось не сходилось. Секретарі підносили пергаменти, шепотіли підтвердження. Кожні кілька хвилин сфера питала дозвіл на перерахунок. Лише одна людина мала право сказати: «Підтвердити». Єлизавета зробила жест — і вся структура перед нею перелаштувалась. Новий баланс. Останній лотер враховано. Вона зітхнула й витерла піт із чола. Марта завжди робила це швидше. Молодша. Талановитіша. Жива? Стиснула долоні. Стримала вираз обличчя. Треба працювати. Не думати про її тепле тіло, яке п’ять років лежить у тому... «морзі». — Що по експорту морозних кристалів наступного місяця? — запитала рівним голосом. — Кнаусс залишає обсяги, але просить розширити коло холоду з трьох до п’яти рук. — Вартість? — Зростання на 17%. — Запропонуйте їм з націнкою 30%. Хай думають. — Лист від Лорда Карла. — Щось нове? — Ні. Те саме. — Зачитай. "До Її Величності Матері Народу Єлизавети Сколл Особисте зверненняЙ Ваша Величносте, Я знову звертаюся до Вас — не як політик до королеви, а як чоловік до старшої сестри своєї дружини. П’ять років тому ми з Мартою одружились. Це не було жартом, не було квестом, не було механікою. Ми зробили це свідомо. Ми жили разом, розмовляли, сперечались, будували дім, ділили одне ліжко. Ми стали подружжям. І так, Марта — там. У грі. В Епосі Скорпіона. Її тіло — тут, у залі магів менталу. Але вона жива. Вона все ще Ваша сестра, хай і не поряд. Її воля, її вибір, її кохання — все залишається дійсним. Я не прошу, щоби Ви змінили закон. Я прошу визнати: вона зробила вибір. А я залишаюсь вірним цьому вибору. Якщо вона колись повернеться — вона має право бути визнаною моєю дружиною не лише в світі гри, а й тут. Вона не померла. Вона не зникла. Вона не зрадила. Вона просто... жива у світі, який Ви відмовляєтесь визнати. Я продовжу писати. І продовжу чекати. Бо я — її чоловік. І брат Ваш, по факту, якщо не по волі. З повагою, Карл Ескатон Чоловік Марти Сколл, де б вона не була" — Відмовити. Ввічливо, як завжди. Де зараз Анна? — База Ре-геєт. Південний Гетт. Відпустка — через 45 днів. — Добре. Хоч хтось працює. Секретарка зробила вигляд, що не чула. — Що по… цим? «Цими» Єлизавета називала магів шляху. — 15 тисяч — податки, 30 — добровільний внесок у розвиток магічної школи лікування ОРА. — Що?! І Александер прийняв?! — Т-так... Особистий блокнот полетів у стіну. — Александер, — прошипіла вона. — Я. Тебе. Вб’ю.

***

Руфус посміхнувся і повертів в руках фігуру. Пішак. Ідеально білий пішак, з найкращого Кнаусського мармуру. Що ж, гра починається? Маг поглянув у проєкцію, на дві шахові дошки, що перетнулися. Одна — стара, з потертою чорно-білою поверхнею, де правила встановлювали традиція й обов’язок. Друга — блискуча, з прозорими лініями й фігурами, які переливались барвами, змінюючи форму й значення. Вони сходились під кутом — мов вісь Х та вісь Y — і створювали нову площину, новий простір. Клітини накладались, зливались, ламались і будувались заново. Тут не було “твого” чи “їхнього” поля. Будь-яка фігура могла перейти межу — з класики у хаос, з минулого у можливе. Пішак, що ступав уперед на одній дошці, міг прокинутися ферзем на іншій… або зникнути, як порожнє місце, що забули заповнити. Руфус поклав фігуру на першу клітинку. — Ходи.