0.0.0 — точка пробудження

Вже зателефонувавши за вказаним номером, Анна де Гет зрозуміла: роботу вона завалила. Документи та квитки залишилися у Воронова. Тож шансів, що він не поїде сьогодні з міста, — обмаль. Сумно. Перше ж завдання — і фіаско. Що ж, переживати з цього приводу вона буде пізніше. Відповіли після п’ятого гудка. Жіночий голос був роздратованим, суворим — і дивно знайомим. — Слухаю? — нетерпляче промовив голос. Анна зібралася. — Доброго дня, Ірино… Валерійовно, — згадала дівчина. — Мене звати Анна… — Я дуже рада за вас, Анно, але чи не могли б ви швидше пояснити, якого дідька лисого ви мені телефонуєте? — Ну… так сталося, що я — незареєстрований бастет, і пан Воронов люб’язно дав мені ваш номер… Анна трохи віддалила слухавку від вуха, перечікуючи вже розпочатий потік лайки. Почекала ще трохи. — Воронов? Люб’язно? — нарешті, трохи заспокоївшись, озвалася Ірина Валерійовна. — Ти або брешеш, або ми говоримо про різних людей. Та полишимо це. Зараз слухай уважно, дівчинко. Жодних слів типу “бастет”, “перевертень”, “магія” — і тому подібного — щоб уголос не казала. Де ЦЕНТР — знаєш? Воронов устиг просвітити дівчину щодо існування загадкового ЦЕНТРу, але розповідати про його розташування категорично відмовився. — На жаль, ні… — І це добре. Отже слухай уважно — і запам’ятовуй з першого разу. Шукаєш бар “КомплеХХХ”, підходиш до бармена і замовляєш коктейль “Залізний Фенікс”. Табаско йому в дупу… Розмова припинилася, та Анна почала збиратися. Вона знайшла бар на мапі та проклала маршрути в декількох варіантах. На випадок якщо за нею хтось буде слідкувати. Бар «КомплеХХХ» був далеко від готелю, тож цього разу Анні таки довелося скористатися диліжансом… тобто, трамваєм, звісно. І тут дівчина вперше за день по-справжньому відчула роздратування. Натовп, що затис її з усіх боків, сморід поту, нахабна рука, яка чи то лізла до кишені, чи то мацала її дупу... Останнього Анна не витримала. Перехопила нахабу своєю рукою й викрутила йому пальці. У натовпі тужливо зойкнули, чужа лапа зникла. «Тримайся, дівчинко, тримайся. Ти лейтенант гвардії», — нагадувала собі Анна, скреготіла зубами, поки її штовхали й трясли. На щастя, витримки вистачило. Через кілька зупинок вона майже випала з трамваю й вдихнула на повні груди. Бар, знайдений на мапі, ніяк не знаходився в реальності. Зробивши вже третє коло, Анна нарешті зрозуміла: важкі сталеві двері в підвал — це і є вхід до «КомплеХХХ». Потягнула на себе — і двері відкрилися на диво легко. Круті металеві сходи вели вниз. Приміщення виявилося невеликим і темним, зал на десяток столиків. Кожен столик був прикріплений до стелі ланцюгами — без жодних ніжок. Стіни прикрашали картини з людьми й музичними інструментами (які Анна не впізнавала), а біля дальньої стіни стояв транспортний засіб, який її пам’ять відразу ідентифікувала — мотоцикл. Анна зрозуміла, що закохалася. Ще далі була барна стійка. За нею стояв кремезний чолов’яга й роздивлявся гостю з такою ж цікавістю, як вона — зал. Високий, у чорній шкірі зі сріблом, увесь у ланцюгах. Широке обличчя прикрашали вуса, що переходили в бороду, а голова була затягнута темною хусткою. Нарешті бармен не витримав: — Вітаю новачків. Я — Максим. Анна подивилася на хлопця з цікавістю. — Я — Анна. І що ти маєш на увазі — новачків? — Ну, Анно, ти ж тут уперше, — посміхнувся Максим. Анна здивувалася, як легко він перейшов на «ти», але чомусь це її не розізлило. — Ти впевнений? — Абсолютно. Я всіх відвідувачів знаю. — А раптові люди? Клієнти, які просто заходять випити кави? Максим раптом розреготався. — Ні, подруго, раптові люди сюди не заходять. — А як щодо мене? — Повір мені, — підморгнув бармен. — Якщо ти сюди зайшла, то вже точно не раптова. Подобається мій Харлік? — Хто? — різка зміна теми трохи вибила дівчину з колії. — Це мій Харлік — XLCR 1000, 1977 року. 68 коней під капотом, 4-ступенева коробка, чорний як ніч, із «сіамським» вихлопом. Анна відповіла — більше собі, ніж йому: — Подобається. Дуже подобається. — Я ж кажу, ти — наша! — знову розреготався Максим. — То що налити? Пива, доброго віскі, бурбону? — Коктейль «Залізний фенікс», здається, з табаско... На обличчі Максима виникла кисла, як лимон, досада. — От скільки вона мені це ще пригадувати буде?.. Ну не втримався, назвав коктейль... То що тепер... — Ти про що? — Вибач, але пити ти будеш пізніше. Тобі он туди — в туалет, третя кабінка. Двері за собою обов’язково зачиняй. — Що за маячня? — Ти ж до Джарської прийшла? — Можливо. До якоїсь Ірини Валеріївни... — Вона — не якась, — зітхнув Максим. — Запальна, шикарна жінка. І дуже небезпечна, пам’ятай це. І йди вже. Здавалося, хлопець був щиро закоханий у загадкову Ірину Валеріївну. Анна виконала інструкцію: зайшла в кабінку, зачинила двері. Раптом виникло легке відчуття польоту — ледь вловиме, але реальне. Унітаз раптово злив воду, а замок клацнув сам собою. Вийшовши з туалету, Анна зрозуміла, що більше не в "КомплеХХХ" — вона опинилася в сірому коридорі з десятком дверей. Наприкінці стояв стіл, за яким дівчина сортувала папери. Анна без вагань підійшла до неї. Та являла разючий контраст до працівниць готелю: живі, зацікавлені очі, обличчя із засмагою, рішучий високий хвіст каштанового волосся. — Вітаю! — радісно підскочила дівчина, наче зустріч з Анною була для неї святом. — Ви — Анна, вірно? — Так… А звідки ви знаєте? — Ірина Валеріївна попередила, що сьогодні прибуде незареєстрований бастет. А ви — перший перевертень жіночої статі, що прибув. Отже, ви і є Анна. — А звідки ви знаєте, що я — перевертень? Дівчина подивилася на Анну, як на дуру. — Ну… бачу. А, ви ж новенька. Розумію. Річ у тім, що кожна особистість має власну ауру, і в перевертнів вона зовсім не така, як у людей. А я ці аури бачу. До речі, я — Ріна. — Анна. — Та знаю ж! — легко розсміялася Ріна. — Вам до Ірини Валеріївни призначено. Ви не бійтеся її, вона не така страшна, як про неї кажуть... — Хто каже? — здивувалася Анна. Ріна озирнулася. — Та усі кажуть... але вона зовсім не така! Валеріївна — добра, точно-точно! Останнє запевнення змусило Анну трохи захвилюватися. — Тож вам по коридору до кінця, кабінет номер сімнадцять. Стукати тричі, потім двічі. Не переплутайте, будь ласка — це заради вашої ж безпеки. Анна повільно повернулась, відчуваючи спиною зацікавлений погляд Ріни, і попрямувала шукати вказані двері. — Чотирнадцять, п’ятнадцять, шістнадцять… ага, ось сімнадцять, — дівчина зупинилася, трохи відкашлялася й постукала: тричі, потім, після короткої паузи, ще двічі. Інстинкт самозбереження заволав: "Лягай!" Анна, яка пройшла за своє життя не одну прикордонну сутичку, звикла довіряти своєму інстинкту. Дівчина миттєво впала на підлогу й прикрила голову руками. Над головою пролетіла важка хвиля розпеченого повітря. У кінці коридору щиро і весело сміялася Ріна. Анна, приголомшена, лежала ще кілька секунд, поки її мозок переварював, що вона — не мертва. Двері кабінету номер сімнадцять припинили своє існування. Через випалений простір було видно кабінет і його власницю. Анна завмерла, напівпіднявшись на коліно. За спиною Ірини Валеріївни на стіні було зображення — дракон у колі. Її фібула. Фібула лейтенанта Драконогвардії. У грудях закалатало серце. Це вже не було випадковістю. Фото Ірини Валеріївни... Цей профіль... Це ж була Єлизавета. Її сестра. Мати Народу. Начальниця. Та, кого вона обманює просто зараз. А тепер — ще й це. Символ гвардії в офісі цивільної установи, у кабінеті жінки, яка видає себе за зовсім іншу. Це що — змова? Контроль? Покарання? Чи, можливо, саме сюди Єлизавета хотіла, щоб Анна потрапила? Пальці самі потягнулись до грудей — до місця, де завжди лежала мідна фібула. Проста, як і її звання. Вища посада без академії. Найвище, що дозволено тим, хто ще не навчився обережності. Тепер кожна ланка з’єднувалась. Занадто багато збігів. І кожен — по її шкірі, по її честі. По її страху. Її голос зірвався на півкрику: — Єлизавета! Ти... чому ти тут? Якби ти хотіла мене заарештувати, чи варто було б іти самій? Голова жінки піднялася від столу ривком. Власниця кабінету явно не очікувала побачити на порозі дівчину. — Ти... ти хто? І де цей харцизяка Макс? — Який Макс? — Зварений вкруте... Тільки цей бовдур звик стукати так. Чи тобі хтось порадив? — голос власниці кабінету став добрим і солодким. — Єлизавето, я все ще не розумію... — Дівчино, я теж тебе поки що не розумію. І звати мене Джарська Ірина Валерійовна. Можна — пані майор. Можна — Ірина Валерійовна. Ірина — не можна. Анна про себе вилаялась. Так помилитися неможливо. Чи... можливо? Так, інша зачіска, окуляри на обличчі. Але ж лице, очі — ті самі! Хоча... Припустимо, що дійсно помилилася. А ще вона і за званням вища...

***

Одяг Матері Народу був важким, високий капелюх псував зачіску, але на зустрічі Кабінету Верховних Матерів цей одяг був обов’язковим. Єлизавета нишком почухала потилицю — і натрапила на засуджений погляд Стефанії Бруль, міністерки соціальної політики Федерації. — Лізо, дівчино моя, — прошепотіла Мати Стефанія, — от якого янгола ти носиш цей шолом? Усі ж знають, що він паркий, незручний, ще й шкіру натирає. Представниці Кабінету обмінялися стриманими усмішками, але делікатно. Жодна з них не хотіла образити Єлизавету Сколл — наймолодшу в цій кімнаті, та водночас ту, хто володіє Колискою. — Традиція, — буркнула правителька й знову почухала голову. Засідання проходило без ексцесів, питання були поточними й, по суті, не вимагали особистої присутності Матері Народу. Але Єлизавета не могла залишитись осторонь. Не могла дозволити собі вільний час. Бо знала: якщо з’явиться вільна хвилина — вона піде до Марти. Як і вчора, і позавчора... Їй здавалося, що Марта просто спить. Її обличчя було рожевим, вираз — спокійним. Традиційне чорне й густе волосся родини Сколл укладене у складну фантазійну зачіску, що відкривала тендітну шию. Шия була слабкою, як і вся статура. Нещасна, зламана дівчинка виглядала зараз особливо вразливою, тендітною — наче статуетка з кнауського порцеляну. Лише торкнись — і розсиплеться невагомими уламками. Єлизавета стояла на колінах біля зручного ліжка вже більше години, хоча місцеві маги пропонували і стілець, і килимок, і навіть крісло на останній випадок. Але вона стояла. Бо вважала — це її спокута. Голос Агнії Тарелл вирвав Єлизавету зі спогадів. Міністр молоді та спорту — а ще мати чинної чемпіонки з оранболу — зверталася безпосередньо до правительки: — Тож я і уточнюю: чи погодиться її світлість, Сестра-правителька, очолити молодіжну збірну з дракатлону через три місяці? — Ви про Анну? — перепитала правителька, замислено. — Очолить. Їй корисно не лише шугати під хмарами, а й починати брати на себе командування. Вона зробила паузу, а потім перевела погляд на міністра оборони: — До речі, де останні звіти щодо мобілізації молодих драконів? Наскільки я пам’ятаю, останній молодняк надходив років п’ять тому? Міністр оборони Віфанія Лгава злегка похитала головою: — Матріархи драконів попереджають, що не випустять молодь на крило ще принаймні два роки. До речі, якщо вже заговорили про її світлість... Ваша величносте, підписувати відпусткові листи — це вже точно не ваш обов’язок. Та й виглядає, відверто кажучи, не надто дисципліновано. — Що? — зсунула брови Єлизавета. — Які ще відпусткові листи? — Ну, ви ж самі підписали Анні відпустку в столиці на місяць... Вираз обличчя Єлизавети спохмурнів. На Анну чекало кілька дуже неприємних запитань.

***

Шахові фігури займали своє місце на дивній тривимірній дошці, і їх було точно більше, ніж тридцять дві. Руфус замилувався дивною конструкцією, візуалізованим генієм математичної думки, загадкою, створеною у чотиривимірній площі - і не помітив, як білий пішак зробив короткий крок у сторону білого слона. Гра йшла, фігури рухалися самостійно, іноді всупереч шаховим правилам, іноді всупереч логіці та навіть банальній фізиці - але гра була. І вона була красивою.