0.0.0 — точка пробудження

Розмова не клеїлась. Анна дивилася на жінку, яка вже з першого погляду видалась їй небезпечною. І — що дратувало ще більше — надзвичайно схожою на Єлизавету. Ті самі різкі вилиці, той самий тонкий рот. Інша зачіска — яскраве каре замість довгих локонів, і ті кляті окуляри, за якими не видно було очей. Але Анна відчувала — дивляться прямо в душу. Чомусь хотілося сидіти рівніше. — Отже, твоє ім'я? — Анна де Гетт. — Звідки ти? — Здалека. — А конкретніше? Країна, місто, яка община перевертнів? Мета відвідування нашого прекрасного, гостинного до усіх туристів містечка? — Робота, — буркнула Анна, аби відповісти хоч щось. — Чудово, чудово! — сплеснула руками пані майор в удаваному щасті. — А конкретніше? Яка саме робота? — Приватне замовлення. Розмова пішла по третьому колу і тягнулася вже хвилин сорок. Ірина Валерійовна встигла замовити каву, вичортувати Ріну-жартівницю, випити половину, забути про каву знову — і лише тоді згадала. Без жодного жесту вона лише трохи підняла брову, звела погляд на чашку, й… на мить приопустила окуляри. Кава закипіла. Анна здригнулася. Вона не бачила очей — лише сріблясте відблискування на лінзах і короткий запах обпаленої кераміки. Знову окуляри стали на місце. — Так. Краще, — спокійно сказала пані майор і зробила ковток. — Воронов казав, ви мене зареєструєте, і все. — Ні, дівчинко, це так не працює, — холодно розсміялася Ірина Валерійовна. — А може, ти кримінальний елемент, який направлений сюди на підривання роботи ЦЕНТРу? Анна, яка згідно своєї біографії у блокноті, була саме кримінальним елементом, сумно зітхнула. Анна вагалася. Спочатку вона взагалі хотіла розповісти про Федерацію, про Єлизавету, Мати Народу, про драконів, про все-все-все, але... цей холодний (формально) погляд з-під окулярів зупинив дівчину. - Не маю я на меті підривання ЦЕНТРу, - буркнула Анна. - І взагалі, я теж кави хочу. І цигарку. Ірина Валерійовна розсміялася, і щось в цьому веселому сміхі було таке людяне, що Анна навіть підняла очі. Джарська так само дивилася на відвідувачку, але в її погляді була цікавість. - Ну добре, - посміхнулася власниця кабінету і визирнула назовні. - Рінко! Зроби ще дві кави будь ласка, і принеси попільничку у мій кабінет. Дівчина в кінці коридора делікатно вилаялася. - Чорта с два, Ірино Валерійовно. Вам не можна, лікар заборонив, чи ви забули? - Та то не мені! - Пасивне паління не менш, а може навіть і більш шкідливе за активне! Ірина Валерійовна похитала головою, повернулася до кабінету і пристосувала замість попільнички філіжанку з вистиглою вже кавою. Анна затяглася цигаркою. Вона привчилася до цієї шкідливої звички в отряді, більшість драконовершників були чоловіками, і більшість же смалили. Дехто - цигарки, інші - трубки, меншість - сигари з Сайд-Ліату. Єлизавета цю її звичку відчайдушно засуджувала. Ірина Валерійовна поглянула у діру в двері, озирнулася ще раз і дістала тонку цигарку з ящика стола. Подивилася на край цигарки - і та спалахнула. Жінка піднесла цигарку до губ, затягнулася з видимою насолодою і видихнула цівку ароматного диму. - Так, давай зайдемо з іншого боку. Припустимо, ти справді не загрожуєш ЦЕНТРу. І ти можеш піти звідси будь-якої хвилини. Куди ти підеш і що робитимеш? - Додому, - потисла плечами Анна. - Живу я... Дівчина згадувала адресу, а пані майор дивилася на неї з ще більшою цікавістю. Двері відчинилися, Ріна зайшла у кабінет з двома філіжанками і побачила Джарську з цигаркою в руці. Власниця кабінету знітилася і спробувала сховати доказ свого злочину. Перш ніж вона встигла це зробити, Ріна поставила філіжанки і клацнула пальцями. Сигарета моментально згоріла до фільтру. - Ірина Валерійовна! Вам не можна! Лікар заборонив! Перш ніж пані майор встигла відреагувати, енергійна дівчина відкрила верхній ящик стола і миттєво забрала пачку цигарок. Вона точно знала, що і де у може лежати у цьому кабінеті. - Лікар заборонив! - повторивши останню фразу, Ріна гордо вийшла з кабінету, залишивши каву, але отримавши новий трофей. - Підлеглі, блін! - покачала головою Джарська. - Мають мені підчинятися, віриш? - То що, де ти живеш? Чи в тебе амнезія? - трохи єхидно запитала Валерійовна. Анна внутрішньо розсміялася. - Так. - Фізіологічна, магічна? Анна застигла. Вона очікувала, що після фрази про амнезію її, як мінімум, висміють, а як максимум - організують повноцінний допит. Але можливість того, що це буде прийняте всерйоз... - Магічна, - наобум сказала вона. Джарська покачала головою. - Погано. Фізіологічну ми могли б обійти при допомозі нашого телепата, а от магічна - це по суті, блок певних ділянок пам'яті. До того ж чітко окреслених. Тобто, ти можеш щось не пам'ятати, але ти будеш точно знати, який саме період свого життя ти не пам'ятаєш. Вірогідність того, що наш телепат обійде такий блок - відсотків десять. Вірогідність того, що він обійде такий блок швидко - зменшується до нуля. - Ну, так і є, - Анна згадала напис [ДАНІ ПРИХОВАНО], і наважилася нарешті розповісти дещо. - А зараз мені роботу запропонував дехто на імення Князь. Ірина Валерійовна підскочила. - Три рази я попереджала йобану суку не з'являтися у моєму місті! - Що? - Роботу тобі запропонував цей дрібний виродок, який працює на Аліну Абьяджі. Тобто, роботу тобі запропонувала вона. - А хто вона? - Дуже неприємна особа. Вампір. П'ятнадцять та двісті сімдесят три роки. - Це як? - Реально їй двісті сімдесят три, а от її тілу фізіологічно - п'ятнадцять. Навернули її у вампіра у цьому віці. Дуже неприємна особа, з ухилом у садизм, моральний і фізичний. Анна внутрішньо здригнулася, але Ірина Валерійіовна це помітила. - От-от. Не найкраща компанія для цнотливих перевертнів. Дівчина почула останню фразу - і чомусь зашарілася. І не знайшла нічого кращого, як відповісти: - І зовсім я не цнотлива! Ірина Валерійовна знову щиро розсміялася. - Вірю, дівчинко, вірю. А тепер послухай тьотю Іру дуже уважно. Я не буду вимагати у тебе всі деталі, особливо тому що ти не брешеш про амнезію, а я це бачу. Я не буду тебе вербувати до ЦЕНТРу, хоча можливо, це і було б для тебе безпечніше зараз. Я тебе просто зареєструю і попрошу бути обережнішою. - Але... чому? - здивувалася Анна. - Спочатку ви задавали стільки питань, а зараз... це все через амнезію? - Ні, - посміхнулася жінка. - Ти просто стала готовою відповідати. От подивись на мене і подумай, скільки мені років? Анна подивилася на власницю кабінета прямо і довго. Гарна жінка, якісна шкіра, макіяж, спортивні вправи, це робить її молодшою на вигляд... - Сорок два! - рішуче відповіла Анна. Джарська ласкаво посміхнулася. - Ти помилилася лише на сто чотири роки. І за все своє життя я бачила стілки талановитої молоді.... хочеш, розкажу про тебе дещо? Анна потисла плечима, хоча її і роздирала цікавість. Ірина Валерійовна похилила голову на плече і почала: - Тобі від двадцяти чотирьох до двадцяти восьми років, більшу частину життя ти провела в селі або іншому екологічно чистому районі, і харчувалася відповідно чистими продуктами. Ти активно займалася спортом з самого дитинства, а от перевертень у тобі проснувся дуже пізно, - ти і досі не користуєшся його можливостями. Твої руки звикли до холодної зброї, до того ж не як спортивного елементу. У тебе на передпліччях метальні ножі, якими ти вмієш користуватися. Судя по твоїм рухам, ти багато часу проводиш на транспорті, який хитається, типу серфінгу, але у тебе немає відповідної засмаги. Яким траспортом ти користуєшся? "Драконом" - ледве не ляпнула Анна. Серце стиснулося. В голові на мить промайнуло: 'Скажи. Просто скажи.' Але вона промовчала. - Ну гаразд, про транспорт я подумаю згодом, але от що я тобі скажу, Анно. Ти не була втягнута у кримінал. Ти не ховаєш шкіру, у тебе немає татуювань чи характерних рухів, ти - не злочинець. І це тобі не потрібно. Якщо хочеш, ми зможемо підібрати тобі роботу за смаком. От, що ти наприклад любиш? - Швидкість! - відповідь вирвалася сама. Проте Анна і не жалкувала. Джарська схилила голову на інше плече і примружила очі. - Який транспорт ти водиш? І тут Анна зрозуміла, як вона попала. Дівчина НЕ водила транспорт у цьому світі жодного разу. - Я... зараз... мені потрібно у туалет, - зовсім по дитячому знітилася Анна. Джарська покачала головою. - Тільки у третю кабінку не заходь, Макс тебе все одно поверне. Анна вийшла з кабінету. Їй просто потрібно було вмитися і зібратися думками. Раптово перед очима виник червоний напис. "УВАГА! Екстренне відключення від гри! У вас є тридцять секунд аби заховатися! Ваше зникнення викличе підозру у неігрових персонажів! Ховайтеся! 25...24... Анна побігла до туалету. Світ почав становитися двовимірним.

***

Очі боліли, наче в них насипали піску. Анна потягнулася і зняла м'яку пов'язку. Першим на очі показався Руфус - бритоголовий хлопець у білій мантії. Руфус розвів руками. - Вибачте, ваша світлосте, але мені було наказано терміново повернути вас до реального світу. - Ким наказано? - тихо запитала Анна. Голосно у неї ще не виходило. - Мною. - Почувши знайомий голос, Анна здригнулася. Повільно повернула голову. Єлизавета сиділа у кріслі, склавши руки на колінах. Дивовижно було бачити зараз сестру такою - з довгими чорними локонами, укладеними у складну зачіску за допомогою сітки, у синьо-срібній сукні - після того як Анна щойно бачила її у діловому костюмі і з рудим волоссям. Єлизавета встала. - Анно, за мною. Обидві Сколл не бажали щось говорити у присутності інших, тож дівчина покірно йшла за сестрою до кімнати телепортів. Єлизавета відбила складну комбінацію на трьох кристалах телепорту, задаючи точку прибуття. Звісно, це були не особисті покої Єлизавети. А жаль. Отже, доведеться йти за сестрою через весь палац, споглядати її спину, пряму, наче меча прив'язали...До того ж Анні дійсно було соромно. Від кімнати телепорту до особистого кабінету Єлизавети було три поверхи і з десяток сходів. Єлизавета йшла мовчки, навіть не перевіряючи, чи йде Анна за нею, та це було і не потрібно. Анні навіть на думку не приходило втекти. Вона йшла, машинально відповідаючи на привітання придворних, комусь тисла руку, приймала чиїсь цілунки у руку - все це було наче не з нею. Нарешті — вузькі, ажурні двері кабінету Єлизавети. Вони виглядали невагомими, мов із павутиння, але Анна знала: в них вбудовано захист такого рівня, що двері можна хоч драконом палити — марно. Єлизавета торкнулася перснем крихітної ніші: у персні було вмонтовано кристал-ключ, і замок відповів негайно — тонким дзвоном відкриття. Кабінет також разюче відрізнявся від кабінету Джарської, як сама Ірина Валерійовна - від Єлизавети. Приміщення було світлим, з високими вікнами, світлим столом з ельфійської берези, тонкими шафами з купою ділових папок та банківських кристалів, крісла і дивани у начебто хаотичному порядку розкидані по кабінету - також світлі і наче невагомі. Єлизавета підійшла до вікна, не озираючись. Мовчання затягувалося. Анна теж мовчала - вона просто не знала, з чого почати. Жодна з сестер не хотіла порушувати тишу. Нарешті, Анна здалася. - Лізо... я знаю, ти сердишся... Єлизавета все так же не повернулася. - Серджуся? - голос старшої сестри був сумним. - Ні, що ти, Анно. Я розчарована. Анна осіклася. Усі її заготовлені виправдання розсипалися, як картковий будинок під невмілими пальцями. - Я вірила, тобі, Анно. Я довіряла. А ти... - голос Єлизавети затремтів вперше. - Ти збрехала. Більш того, ще й виставила мене дурою перед радою Матерів. Ти довольна? - Ні, звісно, - пробурмотіла Анна, але Єлизаветі не потрібна була її відповідь. - Ти, лейтенант драконогвардії, повела себе, як капризна, примхлива дитина. Ти поставила свої бажання вище за свої обов'язки, до того ж скористалася брехнею, щоб їх приховати. Єлизавета помовчала. - Твої вчинки могли призвести до невиправних наслідків. Уяви, що на кордоні почався б конфлікт - а один із ключових офіцерів відсутній. Та більше - зникає наступниця колиски! Голос Єлизавети потроху починає міцнішати. - Зрозумій, Анно, ти не просто моя сестра. Ти - ключова політична фігура, а ведеш себе, як розбещене дитя! Чи можу я довірити тобі не те, що посаду, а хоча б важливу справу? - Лізо, я... - Чому ти це зробила, Аню? Навіщо збрехала? Навіщо пішла у цю дебільну гру? Чи ти хотіла залишитись там, як... як Марта? - Та ні ж! - закричала Анна. - Я просто хотіла її зрозуміти. Зрозуміти, чому вона покинула мене...нас! - Тому що вона - паралізований інвалід, визнай це, Аню! Анна підійшла до сестри і ривком повернула її до себе. Очі Єлизавети були повні сльоз. Анна відсахнулася, наче її вдарили. - І як, дізналася? - посміхнулася Єлизавета. - Знайшла Марту? Запитала? Що ти хотіла від неї почути? Так я тобі відповім. Що їй ілюзія життя там краща за напіврослинне існування тут. - Ні, Лізо, не може бути... - Може, Аню. Подорослішай. А поки що... я відстороняю тебе від служби у ПКШР і направляю у молодіжну команду з дракатлону. Доведи хоч там, що ти можеш керувати. Єлизавета знову повертається до вікна. - Знаєте, баронессо, якби ви не були наразі єдиною спадкоємицею... Анна стає на одне коліно. - Я зрозуміла, Мати Народу, дозвольте іти? - Дозволяю. І Анно... благаю, я не хочу втратити і тебе. Анна пішла до дверей стройовим кроком, не відповівши. Вийшовши з кабінету, Анна закрила обличчя руками. Її покої були недалеко, але йти туди не хотілося. Тож Анна прийняла єдине для себе наразі рішення - і пішла до драконячої стайні.

***

Руфус зняв пішака з горизонтальної шахівниці і трохи повертів у руках. - Партія має бути цікавою. Рука мага рішуче поставила пішака на шахівницю вертикальну.