Сузір'я Блеків

Коридори сьомого поверху були майже порожні. Вечеря давно закінчилася, більшість учнів розійшлися по вітальнях, і лише зрідка десь удалині лунав чийсь сміх. Кассіопея повільно йшла вздовж високих вікон, перегортаючи в руках конспект із трансфігурації. Вона навіть не помітила, як позаду почулися знайомі кроки. — Касс. Вона озирнулася. — О, Фред. Ти мене налякав. Він засунув руки в кишені мантії й кілька секунд мовчав. — Можна поговорити? — Звісно. Запала коротка тиша. — Про Таулера. Кассіопея ледь усміхнулася. — Не думаю, що йому варто бути в Армії. Усмішка повільно зникла з її обличчя. — Чому? — Бо він не вірить Гаррі. — Він сумнівається. — Це майже одне й те саме. — Ні, Фреде. Не одне. Він зробив крок ближче. — Сьогодні він сумнівається. Завтра піде до Амбридж, бо вирішить, що так правильно. — Чому робиш такі висновки? Фред зітхнув. — Бо я не хочу, щоб хтось із нас через нього постраждав. — Він нікому нічого не розповість. — Звідки така впевненість? — Бо я йому довіряю. Фред коротко засміявся, але без жодної веселості. — Даремно. Кассіопея відчула, як починає дратуватися. — Ти зараз серйозно? — Абсолютно. — Це смішно. — Ні, це не смішно. Якщо він не підтримує Гаррі, йому не місце серед нас. — Гаррі сам сказав, що нікого не змушує вірити йому. Для цього й будуть тренування. Фред похитав головою. — Просто… не розповідай йому зайвого. — Зайвого? — Про Орден. Про Блека. Про те, що відбувається. Кассіопея насупилася. — Ти серйозно думаєш, що я настільки нерозумна? — Я цього не казав. — Але саме це зараз прозвучало. — Таулер тобою користується. — Та невже? — Так. Вона недовірливо засміялася. — Це вже смішно. — Ні, Касс. — Він запросив мене на побачення! — Саме про це я й кажу. — І що в цьому такого? Фред роздратовано видихнув. — Він з’явився тільки зараз. Як тільки побачив гарну дівчину… — Обережніше, Візлі. — …і тепер ходить за тобою. — Припини. — А ти навіть не помічаєш. — Бо нічого такого немає! — Є! — Тобі звідки знати?! Фред зробив крок ближче. — Бо я таких, як він, знаю. — Ні, ти просто вирішив, що він поганий, навіть не поговоривши з ним нормально! — Мені вистачило того, що я почув у «Кабанячій голові». — Він мав право сумніватися! — Не тоді, коли йдеться про Гаррі! — Не всі зобов’язані одразу сліпо вірити Поттеру! — А ти, схоже, готова повірити будь-кому! Повисла тиша. Кассіопея повільно підняла на нього очі. — Це зараз був натяк на мене? — Я сказав те, що сказав. — Ні, поясни. — Не хочу. — Звісно. Бо сам не знаєш, чому так ненавидиш Кеннета! Фред стиснув щелепи. — Бо він тобі не підходить. Слова вирвалися раніше, ніж він встиг їх зупинити. Кассіопея завмерла. — Не… підходить? — Саме так. — А з якого це часу ти вирішуєш, хто мені підходить? — Хтось же має. — Не ти! Її голос луною рознісся порожнім коридором. За кілька секунд десь унизу грюкнули двері. — Хто тут кричить?! — почувся знайомий сердитий голос Філча. — Я все чую! Фред тихо вилаявся. — Чудово. Глухе постукування наближалося дедалі швидше. — Стояти! Я знаю, що ви тут! Кассіопея вже хотіла бігти в інший бік, але Фред схопив її за зап’ясток. — Сюди! — Фред… — Просто біжи! Вони зірвалися з місця. Позаду все ближче лунав голос Філча. — Я вас спіймаю! Цього разу точно! Коридор здавався нескінченним. Праворуч — глуха кам’яна стіна. Ліворуч — зачинені обладунками проходи. — Нам нема куди! — задихано сказала Кассіопея. Фред гарячково оглянувся. — Має бути… хоч щось… Він майже силоміць потягнув її вздовж голої стіни. — Ну ж бо… хоч якісь двері… хоч що-небудь… Кроки Філча були вже зовсім поруч. — Я бачу вас! У ту ж мить у кам’яній стіні щось тихо клацнуло. Спершу проступила бронзова ручка. Потім дерев’яна рама. І за кілька секунд перед ними стояли високі дубові двері, яких ще мить тому не існувало. — Фред… — Не питай! Він рвучко натиснув клямку. Двері відчинилися. Фред буквально затягнув Кассіопею всередину й одразу зачинив їх за собою. Зовні пролунали важкі кроки Філча. — Де вони?.. Я ж тільки-но… Запала тиша. Кассіопея притиснулася спиною до дверей, намагаючись вирівняти дихання. Фред теж мовчав, дослухаючись. За хвилину кроки почали віддалятися. Вони обоє одночасно полегшено видихнули. — Здається… пронесло, — прошепотіла Кассіопея. — Так… Лише тепер вони озирнулися. Перед ними відкрилася величезна кімната. Високі шафи були заставлені книгами про захисну магію. Уздовж стін стояли мішені, манекени для тренувань і полиці, заставлені різноманітним магічним приладдям. На одному зі столів акуратними стосами лежали подушки, поруч — скриня з тренувальними щитами, а в дальньому кутку палав затишний камін. Кассіопея повільно зробила кілька кроків уперед. — Це… не може бути справжнім. Фред провів рукою по дерев’яному манекену. — Схоже, замок щойно сам вирішив нам допомогти. Вони переглянулися. Сварка ще не забулася. У повітрі все ще висіла образа, але цікавість виявилася сильнішою. — Як думаєш… — тихо запитала Кассіопея. — Це і є те місце, яке ми весь цей час шукали? Фред усміхнувся кутиком губ. — Якщо ні, то я навіть не уявляю, що ще може бути кращим. *** У вітальні Грифіндору було напрочуд затишно. За вікнами вже давно стемніло, у каміні потріскував вогонь , а більшість учнів доробляли домашні завдання або просто відпочивали після довгого дня. Кассіопея й Кеннет зайняли невеликий диван біля вогню. Перед ними лежав один підручник із трансфігурації, хоча читали вони його вже хвилин десять значно менше, ніж розмовляли. — Ні, дивись, — засміялася Кассіопея, показуючи пальцем на малюнок у книзі. — У цього чарівника вуса більші за капелюх. Кеннет нахилився ближче. — Мерліне… Як я цього не помітив? Вони обоє розсміялися. — Тепер я вже не зможу читати цей розділ серйозно, — похитав він головою. — Це вже твої проблеми. Хлопець усміхнувся й обережно заправив пасмо її волосся за вухо. — Знаєш… мені подобається, коли ти смієшся. Кассіопея трохи зніяковіла. — Це комплімент? — Найщиріший. Він несміливо обійняв її за плечі. Дівчина не відсторонилася, лише сперлася головою йому на плече. Кеннет легко поцілував її в скроню, потім у щоку. — Гадаю, за це Амбридж ще не знімає бали. - засміялась Касс. — Вона ж ніби старається. — Я зараз прикинусь, що цього не чула. Він усміхнувся і на мить затримав погляд на її очах. Їхні обличчя опинилися зовсім близько, і Кеннет обережно торкнувся її губ коротким, ледь відчутним поцілунком. Саме в цю мить до вітальні зайшли Фред, Джордж, Анджеліна Джонсон, Алісія Спінет і Лі Джордан. Фред завмер. Погляд одразу знайшов Кассіопею. І Таулера. Його рука все ще лежала на її плечах. — Ой… — тихо промовила Анджеліна, усміхнувшись. — Які вони милі. — Дуже, — погодилася Алісія. — Нарешті хоч у когось нормальне побачення закінчилося добре. Лі тихенько свиснув. — Таулер, схоже, не гаяв часу. Фред мовчав. Так міцно стиснув щелепи, що аж заболіли м’язи. — Фред? — тихо озвався Джордж. — Що? — Нічого… У цей момент до дивана майже підбігла Джінні. — Касс! Ти не повіриш! Кассіопея одразу підвела голову. — Що сталося? — Мене запросив Дін Томас! На її обличчі сяяла така усмішка, що відповідь була очевидною ще до слів. — І… я погодилася! — Джінні! — Касс міцно обійняла подругу. — Це ж чудово! — Я знаю! Він запросив мене на наступний похід до Гоґсміду! Саме цієї миті до них підійшов Рон. — Що чудово? Джінні широко всміхнулася. — Я йду на побачення з Діном. Усмішка миттєво зникла з його обличчя. — Ти що?! — А що? — Нікуди ти з ним не підеш. — Це ще чому? — Бо він Дін Томас! — І? — Він хлопець! — Дивовижне відкриття, Роне. — Він навіть дивитися на тебе не буде! — Пізно, вже подивився. Кілька учнів тихенько засміялися. — Я серйозно, Джінні. — А я серйозно йду. Рон уже відкрив рота, але його перебив знайомий голос. — Джинні, ти ж чула старшого брата. Усі повернулися до Фреда. Він стояв, схрестивши руки на грудях. — Знаєш, Роне, найгірше в тому, що дівчата ніколи не хочуть слухати розумних порад. Особливо коли хтось намагається пояснити, що один хлопець їм зовсім не підходить. - І Фред кинув погляд на Касс. Кассіопея одразу зрозуміла, про що він. — Я просто захищаю тебе, — буркнув Рон. — Авжеж, — криво всміхнувся Фред. — Усі старші брати завжди так кажуть. У вітальні знову повисла незручна тиша. — Добре! — голос Герміони прозвучав голосніше за всіх. — Раз уже всі тут, є важливіша справа. Вона дістала зі своєї сумки жменю старих золотих монет. — Це зачаровані ґалеони. Коли дата заняття зміниться, цифри на них теж зміняться. Так ми зможемо повідомляти всіх, не ризикуючи, що Амбридж щось дізнається. Учні по черзі підходили й брали по монеті. Кассіопея уважно розглядала свою. — Перше заняття буде за два тижні, — додала Герміона. — До того часу нікому не показуйте ці монети. Невдовзі вітальня почала порожніти. Джінні, Герміона й Кассіопея піднялися до дівочих спалень. Кеннет побажав Касс на добраніч і теж рушив нагору. За кілька хвилин біля каміна залишилися лише Фред і Джордж. Джордж мовчки підкинув у вогонь деревину. — Ти ж розумієш, що проблема вже давно не в Таулері? Фред не відповів. — Він їй подобається. Тиша. — І, схоже, вона йому теж. Фред дивився у вогонь. — Можливо. — Ти міг би хоча б перестати вдавати, що тебе це не хвилює. Фред гірко всміхнувся. — А який сенс? — Хоча б переді мною. Фред довго мовчав. Потім тихо промовив: — Найгірше не те, що вони разом. Джордж перевів на нього погляд. — Найгірше те… що вона виглядає поруч із ним щасливою. І вперше за весь вечір Джордж не знайшов жодного жарту, який міг би хоч трохи полегшити братові цей вечір. *** Після першого заняття Армії Дамблдора Кассіопея ще довго не могла позбутися відчуття, ніби зробила щось заборонене. Хоча технічно так і було. Урок Амбридж того дня був ще гіршим, ніж зазвичай. Вона стояла перед класом із тією самою рожевою усмішкою, гортаючи свій список нових правил. — Відтепер будь-які учнівські організації, товариства або клуби, які не отримали офіційного дозволу Міністерства, заборонені. У класі одразу пройшов невдоволений шепіт. — Будь-яка група з трьох або більше учнів, які регулярно збираються без дозволу, буде розцінюватися як порушення шкільного порядку. Кассіопея тоді лише перезирнулася з Візлі. Вони всі знали, про що йдеться. І саме тому того вечора вони знову зустрілися у Виручай-кімнаті. Після тренування Кассіопея почувалася впевненіше, ніж будь-коли. Вона змогла виконати закляття щита, яке раніше здавалося їй складним, і навіть Гаррі сказав, що в неї добре виходить. Але коли вона вийшла з коридору біля бібліотеки, на неї чекав Кеннет. Він стояв, схрестивши руки, і виглядав зовсім не так, як вчора на їхньому побаченні. — Ти справді була там? Кассіопея зупинилася. — Де? — Не прикидайся. На зустрічі Поттера. Вона видихнула. — Так. А чому ти не прийшов? Кеннет похитав головою. — Я не можу повірити. — У що саме? — Що ти справді вирішила в це втягнутися. Ти ж була на тому уроці. Це незаконно. — Це не “втягнутися”. Це навчитися захищатися. — Від чого? — різко запитав він. — Від вигаданого ворога? Кассіопея насупилася. — Кеннет… — Ні, серйозно. Амбридж сказала правду. Школа заборонила такі речі, а ви все одно вирішили гратися в героїв. — Ти не був там. Ти не знаєш, що ми робимо. — Мені й не треба. Вона відчула, як усередині все починає стискатися. — Тобто ти вже вирішив? — Так. — Просто повірив Амбридж? — Я повірив здоровому глузду. Кассіопея гірко засміялася. — Здоровому глузду? — Так. Бо тільки недалека людина може ризикувати всім через чиїсь розповіді. Слова зависли між ними. Вона кілька секунд просто дивилася на нього. — Недалека? Таулер зрозумів, що зайшов надто далеко, але вже не зупинився. — Касс, я просто кажу, що ти не думаєш про наслідки. — Ні. Ти кажеш, що я дурна. — Я цього не казав. — Але саме це ти мав на увазі. Тиша. — Можливо, я помилився щодо тебе, — тихо сказала вона. Кеннеді відвів погляд. — Можливо. Це було болючіше за крик. — Тоді, мабуть, нам немає сенсу продовжувати. Він нічого не відповів. Лише кивнув і пішов. Кассіопея залишилася стояти посеред коридору. І тільки коли його кроки стихли, вона дозволила собі заплакати. Вона ненавиділа плакати. Особливо через когось. Але зараз боліло не тільки через Кеннета. Боліло через те, що Фред був правий. Через те, що вона так впевнено його захищала. — Касс? Вона різко витерла сльози, але перед очима все розпливалося. Хтось підійшов ближче. Вона не могла розібрати, хто це. Фред? Ні… — Кассіопея. Голос. Вона одразу зрозуміла. — Джордж… Він присів поруч. — Ей. Подивися на мене. Вона похитала головою. — Не треба. — Треба. — Тільки… не кажи Фреду. Джордж здивовано підняв брови. — Що? — Будь ласка. Не кажи йому. Вона витерла сльози. — Він попереджав мене. Він казав, що так буде. Що Кеннет не зрозуміє. А я… я не послухала. Джордж кілька секунд мовчав. — Касс, Фред не буде радіти цьому. — Але він подумає, що був правий. — Можливо. Вона опустила голову. — Я все зіпсувала. — Ні. — А якщо через мене Амбридж дізнається? Джордж одразу став серйознішим. — Не дізнається. — Звідки ти знаєш? Він дістав із кишені зачаровану монету. — Грейнджер усе продумала. Кассіопея витерла очі й подивилася на неї. — Це не просто монета? — Ні. Вона зачарована. Джордж пояснив: — Якщо хтось спробує розповісти про збори, закляття спрацює. Людина не зможе нормально передати інформацію. Все, що вона хотіла сказати, зникне або перекрутиться. — Справді? — Справді. Він усміхнувся. — А ще, якщо хтось дуже захоче перевірити межі цього закляття… скажімо так, Грейнджер дуже добре знає, як накладати захисні чари. Кассіопея вперше за весь вечір ледь усміхнулася. — Вона страшна. — Саме тому ми її любимо. Настала коротка тиша. — Ти маєш сама сказати Фреду. Кассіопея одразу напружилася. — Ні. — Так. — Джордже… — Він не буде сміятися. — Він скаже, що попереджав. — Можливо, перші три секунди. Вона подивилася на нього. — А потім? Джордж усміхнувся. — А потім він буде Фредом. Кассіопея опустила погляд. — Я не хочу, щоб він думав, що я… — Що? Вона не відповіла. Джордж тихо сказав: — Що ти помилилася? Кассіопея кивнула. — Усі помиляються. Він підвівся і простягнув їй руку. — Ходімо. У тебе червоні очі, і якщо ми залишимо тебе тут ще на десять хвилин, Плакса Міртл почне давати поради про кохання. Кассіопея тихо засміялася крізь сльози. — Це було б жахливо. — От бачиш. Я вже врятував тебе двічі за один вечір. Вона взяла його руку. А десь у глибині душі вже знала — розмова з Фредом буде набагато складнішою, ніж ця. *** Джордж повільно піднімався сходами до спальні хлопців, засунувши руки в кишені мантії. У коридорі було тихо. Зазвичай після таких вечорів він би обов’язково пожартував із Фреда, підкинув якусь фразу про Таулера або згадав би, як брат останні тижні робив вигляд, що його абсолютно не хвилює Кассіопея. Але зараз йому було не до жартів. Він бачив її обличчя. Бачив, як вона намагалася триматися, як намагалася не плакати перед ним. І бачив те, чого Фред, можливо, не помічав. Кассіопея справді довіряла їм. А особливо Фреду. Інакше її б так не зачепило те, що він був правий. «Їм просто треба поговорити», — подумав Джордж. Не зізнаватися у коханні. Не робити великих промов. Просто поговорити. Бо іноді двоє впертих людей можуть місяцями сваритися тільки тому, що ніхто не хоче першим сказати правду. Коли Джордж зайшов у спальню, він побачив Фреда, який сидів на краю ліжка. Він навіть не переодягнувся. Просто дивився в одну точку. — Ти чого так довго? — запитав Фред, не піднімаючи голови. Джордж зачинив двері. — Треба поговорити. Фред одразу насторожився. — Це звучить погано. — Можливо. — Джордже. Близнюк сів навпроти нього. — Я бачив Касс. Фред завмер. — Де? — У коридорі. Пауза. — Вона… Джордж пом’якшив голос. — Вона плакала. Фред одразу підняв голову. На його обличчі зникла вся байдужість. — Що сталося? Джордж кілька секунд мовчав, вирішуючи, скільки сказати. — Вони з Таулером посварилися. Фред опустив погляд. Він мав би відчути полегшення. Мав би подумати: «Я ж казав». Але чомусь нічого подібного не відчув. Лише неприємний стиск у грудях. — Через Армію? Джордж кивнув. — Він сказав речі, які не мав казати. Фред стиснув пальці. — Які саме? — Щось про те, що вона не думає, що вона помиляється… Джордж не став повторювати слово «недалека». Не потрібно було. Фред і так зрозумів. Кілька секунд у кімнаті було тихо. — Вона в порядку? — Зараз так. — Зараз? — Вона сидить у вітальні. Фред одразу встав. — Я піду. — Ні. Фред зупинився. — Чому? — Бо зараз їй потрібно трохи часу. — Джордже… — Послухай мене. Фред подивився на нього. — Ти зараз підеш до неї не тому, що вона тобі потрібна. Ти підеш, бо хочеш виправити ситуацію. Фред промовчав. — А вона тільки що пережила розрив. Їй треба заспокоїтися. — То що мені робити? Джордж знизав плечима. — Дочекатися. — А якщо вона не прийде?- Фред нервово провів рукою по волоссю. Джордж уважно подивився на брата. — Ти думаєш, вона не прийде? Фред відвів погляд. — Я не знаю. І це була, мабуть, найбільш чесна відповідь, яку Джордж чув від нього за останній місяць. — Фред… — Те, що вона більше не з Таулером, нічого не означає. Джордж мовчав. — Вона може просто захотіти побути сама. Або знайти когось іншого. Або взагалі ніколи не бачити мене так, як я… Він замовк. Джордж ледь усміхнувся. — Як ти що? Фред кинув на нього погляд. — Не починай. — Я нічого не сказав. — Але подумав. — Можливо. Фред сів назад. — Я навіть не знаю, чи подобаюся я їй. Джордж тихо засміявся. — Ти серйозно? Після всього, що я бачив? — Що ти бачив? — Як вона дивиться на тебе, коли ти жартуєш. Як вона злиться саме на тебе, а не просто ігнорує. Як вона тобі довіряє. Фред мовчав. — Але, — додав Джордж, — це не означає, що вона готова одразу перестрибнути з одних стосунків в інші. — Я знаю. — Тому просто поговори з нею. Фред кивнув. Вперше за довгий час він не знав, що сказати. І, можливо, саме це означало, що справа була серйознішою, ніж він хотів визнавати. А внизу, у вітальні, Кассіопея сиділа біля каміна, тримаючи в руках ту саму зачаровану монету. І теж думала про розмову, яку рано чи пізно доведеться провести.