Сузір'я Блеків

У грудні заняття Армії Дамблдора проходили майже щотижня. — Сьогодні, — сказав Гаррі, — спробуємо викликати тілесного Патронуса. Тонкс першою підняла паличку. — Expecto Patronum! Чорний ворон легко здійнявся над підлогою й описав коло під стелею. — Красень, — захоплено прошепотіла Джинні. Потім настала черга близнюків. — Expecto Patronum! І в Джорджа, і у Фреда зі сріблястого туману виринули дві однакові сороки. Вони весело закружляли одна біля одної. Касс усміхнулася. Фред не міг відвести очей від свого Патронуса. Він чудово знав, який спогад допоміг. Не квідич. Не магазин. А той вечір у Кімнаті на вимогу. Коли вони з Касс сиділи поруч, загорнувшись в одну ковдру, заснули біля каміна, і йому тоді здалося, що він давно не був настільки щасливим. Після заняття вони залишилися в кімнаті ще. — Ти їдеш на канікули в Нору? — запитав Фред. — Звичайно. Він усміхнувся. — Мама вже, мабуть, почала готувати втричі більше пирогів. — Передавай їй, що її гарбузовий пиріг мені досі сниться. — Передам. Вони повільно йшли поруч. Коридор майже спорожнів. — Любиш Різдво? — несподівано запитав Фред. — Дуже. — Я теж. — Через подарунки? — Через те, що всі збираються разом. Касс усміхнулася. — Це гарна відповідь. — Я іноді теж буваю серйозним. — Інколи. Вони обоє засміялися. Саме в цю мить над їхніми головами звисла гілочка омели. Фред першим підняв голову. — О… Касс теж помітила її. Запала незручна тиша. Фред почухав потилицю. — Здається… за правилами ми повинні поцілуватися. Вона відчула, як щоки моментально стали гарячими. Їй дуже хотілося сказати “так”. Дуже. Але… — Омела… це ж різдвяна традиція. — Так. — А до Різдва ще кілька тижнів. Вона винувато всміхнулася. — Тож… наступного разу? Фред затримав на ній погляд. Потім тепло усміхнувся. — Домовилися.

***

— Ти поцілував її? — одразу запитав Джордж. — Ні. — Чому?! Фред упав на ліжко. — Бо злякався. — Ти? Злякався? — А раптом вона не хотіла? — Вона буквально сказала “наступного разу”! Фред прикрив обличчя подушкою. — І все одно… — Ти безнадійний. — Знаю. У дівочій спальні Касс сиділа на своєму ліжку, перебираючи край ковдри. Джинні усміхалася так широко, що це почало дратувати. — Не дивись так. — Як? — Наче все знаєш. — Бо знаю. Касс зітхнула. — Я не розумію, чому відмовила. — А хотіла? Після довгої паузи вона тихо відповіла: — Так. — То чому? — Бо… а якщо він пожартував? — Це Фред. — Саме тому. Джинні похитала головою. — Ні. — Що “ні”? — Цього разу він не жартував. Касс підняла очі. — Я думаю… мій брат тебе кохає. У кімнаті запала тиша. І чомусь саме після цих слів серце Касс забилося швидше, ніж будь-коли.

***

— Міс Тонкс… Кассіопея різко розплющила очі. Над її ліжком стояла професорка Макґонеґел. Обличчя декану Грифіндору було неприродно серйозним. — Одягайтеся. Негайно. Серце дівчини впало. — Щось сталося? Макґонеґел на секунду заплющила очі. — Вашого батька доставили до лікарні Святого Мунґо. Він отримав дуже важкі поранення. Ваша мати вже чекає вас удома. Світ ніби завмер. — Тато?.. Професорка лише мовчки кивнула. Кілька хвилин потому вони вже стояли біля дверей кабінету Дамблдора. Усередині панувала важка тиша. Біля каміна сидів Гаррі Поттер. Блідий. З порожнім поглядом. Його руки тремтіли так сильно, що він навіть не помітив, як зайшла Кассіопея. Поряд стояли Дамблдор і Снейп. — Що сталося? — тихо запитала Касс. Дамблдор подивився на неї. — Гаррі бачив це уві сні. Дівчина перевела погляд на Поттера. Він підняв очі. — Я… я був там… Я бачив… змію… вона напала… Він говорив уривками, ніби кожне слово давалося через силу. Кассіопея мовчала лише секунду. Потім різко повернулася до директора. — Площа Ґримо. Зараз. Кассіопея зрозуміла все без пояснень. За кілька митей зелений вогонь каміна спалахнув, і вона вже переносилися до будинку Блеків.

***

Ранок Касс зустріла вже дорогою до лікарні Святого Мунґо. Поруч сиділа Андромеда. Навпроти — Німфадора, яка мовчки стискала мамину руку. Ніхто майже не говорив. Коли цілитель нарешті дозволив зайти, Касс ледве впізнала батька. Тед Тонкс був смертельно блідим. Майже вся права рука була перев’язана. На шиї, плечі та грудях виднілися глибокі укуси. Але він був живий. — О, ось і мої принцеси… — усміхнувся він настільки, наскільки дозволяли сили. Касс навіть не помітила, як заплакала. Вона обережно стиснула його долоню. — Тату… — Не плач… Цілитель усміхнувся. — Отруту вдалося стримати. Попереду довге лікування, але ми робимо все можливе. Якщо все піде добре, до Різдва пан Тонкс уже буде вдома. У палаті ніби стало трохи легше дихати. Того ж вечора родина зібралася на площі Ґримо. Було вирішено, що до різдвяних канікул Кассіопея залишиться тут. — Це небезпечно, — тихо сказала Андромеда. — Мамо… я хочу бути поруч із татом. — Але ж школа… — Я впораюся. Зрештою Андромеда лише важко зітхнула. Через день вона також переїхала до будинку Блеків.

***

Життя поступово увійшло в дивний ритм. Зранку — лікарня. Ввечері — штаб Ордену. Іноді Касс ловила себе на тому, що вже майже звикла до постійної присутності орденців. Особливо вона почала помічати дещо інше. Погляди. Німфадора дивилася на Ремуса Люпина зовсім не так, як на інших. Трохи довше. Трохи тепліше. А Ремус… Він завжди знаходив причину сісти поруч. Посміхався лише їй. І, здається, навіть забував про свою звичну стриманість. Касс лише усміхалася про себе. «Нарешті хоч хтось із цього будинку має шанс бути щасливим.»

***

Одного холодного вечора, коли вона повернулася з лікарні, її окликнув Сіріус. — Касс… зайди на хвилину. Він сидів у бібліотеці. На столі лежали старі родовідні книги. І пожовклі листи. Сіріус виглядав незвично серйозним. — Мені вдалося дещо знайти. Дівчина мовчки сіла навпроти. — Я майже впевнений… що знаю, ким була твоя мати. Кассіопея застигла. — Реґулус багато років був закоханий в одну дівчину. Маргарет Розьє. Вони разом навчалися на Слизерині. Вона була чудова, в дитинстві ми багато часу проводили з нею. Вони обоє були з чистокровних родин. Спочатку підтримували Волдеморта… як майже всі молоді спадкоємці тоді. Але потім відвернулися від нього. Майже одночасно. Після цього Маргарет зникла. Усі вважали, що Волдеморт убив її. Сіріус поклав перед Касс стару фотографію. Темноволоса дівчина. Холодні сірі очі. І дивовижно знайомі риси. Кассіопея не могла відвести погляду. Ніби дивилася на себе… — Думаєш… це вона? — Думаю, так. Довго ніхто не говорив. — А де вона похована? Сіріус похитав головою. — Не знаю. Але… Родина Розьє завжди ховала своїх померлих біля родового маєтку. Він зробив паузу. — І є ще одна цікава річ. Касс підняла очі. — Якщо Маргарет справді була твоєю матір’ю… ти — остання жива спадкоємиця роду Розьє. Будинок… Землі… Магія роду… Усе належить тобі. Дівчина мовчала. — Ми можемо це перевірити. — Як? — Якщо ти зайдеш у маєток і покличеш родового домовика… він з’явиться тільки перед законним господарем. Як було тут із Крічером. Касс відчула, як серце пришвидшилося. — Я хочу спробувати. Саме ці слова почула Андромеда, яка щойно зайшла до бібліотеки. — Ні. У кімнаті запанувала тиша. — Навіть не думайте! — Мамо… — Там може бути що завгодно! Захист, темна магія, пастки! — Але… — Ні! На голоси прибігли Німфадора та Ремус. — Що сталося? — запитав Люпин. Сіріус коротко пояснив ситуацію. Ремус замислився. Німфадора ж одразу подивилася на сестру. — Ти справді хочеш? — Так. — Тоді я піду з тобою. — Тонкс! — обурилася Андромеда. — Мамо… якщо це шанс дізнатися, ким була її мама, ми не можемо просто сидіти й чекати. — Тед буде категорично проти. — Тато зараз навіть не знає про це, — тихо відповіла Касс. Запала довга мовчанка. Першим її порушив Ремус. — Самих ми вас не відпустимо. Сіріус кивнув. — Я теж так думаю. — Я піду з вами, — сказав Люпин. У дверях саме з’явився Кінґслі Шеклболт. Почувши останні слова, він коротко озирнув усіх присутніх. — Якщо це родовий маєток Розьє, знадобиться ще один досвідчений чарівник. Він перевів погляд на Кассіопею. — Тож вирушимо вчотирьох. Касс відчула, як усередині змішалися страх і дивне хвилювання. Можливо… Вже зовсім скоро вона вперше переступить поріг будинку, який колись належав її матері.

***

Будинок Розьє зустрів їх гнітючою тишею. Важкі дубові двері відчинилися самі, щойно Кассіопея поклала долоню на старовинний герб, викарбуваний на ручці. Кінгслі першим переступив поріг, уважно оглядаючи темний хол. — Обережно, — тихо мовив він. Та нічого не сталося. Будинок ніби… завмер. І вже за мить із глибини коридору пролунав тихий тупіт маленьких босих ніг. — Господиня… Перед ними з’явилася стара домова ельфійка. Її довгі вуха були вже посивілі на кінчиках, стара сукня вицвіла від часу, але великі карі очі миттєво наповнилися слізьми. Вона завмерла. Дивилася на Кассіопею так, ніби бачила привида. — Пані… Маргарет?.. Касс похитала головою. — Ні… Я її донька. Ельфійка здригнулася. А тоді, не стримуючи ридань, кинулася вперед і впала навколішки. — Лолі знала… Лолі знала, що маленька пані жива… Тонкс здивовано переглянулася з Люпином. — Вона справді тебе впізнала… — Пані Кассіопея Розьє… законна спадкоємиця дому… Лолі схилила голову так низько, що торкнулася чолом підлоги. — Лолі чекала вас… довго чекала… сімнадцять років… Касс швидко присіла поруч. — Не треба. Встань, будь ласка. Ельфійка нерішуче підняла голову. — Ви… не сердитесь на Лолі? — За що? — За те… що Лолі не змогла врятувати пані Маргарет… не повернула вас додому. Касс лише мовчки поклала руку їй на плече. — Це не твоя провина. Вперше за багато років Лолі усміхнулася. Будинок слухався лише Касс. Жодні захисні чари не реагували ні на Кінгслі, ні на Тонкс, ні на Люпина. Навпаки. Коли Тонкс випадково торкнулася старовинних дверей до бібліотеки, сріблясте закляття м’яко відкинуло її назад. Лолі навіть не здивувалася. — Старі чари дому. Вони знають тільки кров Розьє. Вона подивилася на Касс. — Якщо пані забажає, цей будинок не впустить нікого. Ніколи. Навіть Темного Лорда. Кінгслі уважно глянув на дівчину. — Це дуже сильний захист. — Його створювали поколіннями, — тихо сказала Лолі. Поки Кінгслі з Люпином оглядали бібліотеку, а Тонкс перевіряла верхній поверх, Лолі несміливо смикнула Касс за рукав. — Пані… можна? — Звичайно. — Лолі хоче дещо показати… лише господині. Касс кивнула. Вони мовчки пройшли крізь довгий зимовий сад, зарослий плющем. Позаду будинку відкривався невеликий родинний цвинтар. Кілька старих надгробків. У самому центрі стояла світла мармурова плита. Маргарет Розьє 1962–1980 Вона любила доньку більше, за життя. Касс завмерла. Ноги самі перестали слухатися. Вона повільно опустилася навколішки. Провела пальцями по викарбуваному імені. — Мамо… Лолі стояла позаду, мовчки витираючи очі. — Я приходила сюди щодня… — Вона… говорила колись про мене? — До останнього подиху. Касс заплющила очі. Вона ніколи не пам’ятала материного голосу. Але зараз здавалося, ніби поруч хтось стоїть. Невидимо. І дивиться на неї. Лолі довго мовчала. А тоді прошепотіла: — Пані… є ще дещо. Касс повернула голову. — Що саме? Ельфійка озирнулася, ніби боялася, що навіть дерева можуть почути. — Під цим будинком приховано сховище. — Сховище? — Рід Розьє беріг одну дуже важливу річ. Лолі ковтнула. — Вона була приготована… для Темного Лорда. Касс різко підняла голову. — Що саме? — Лолі не може сказати тут. Магія не дозволяє. Але лише справжня спадкоємиця здатна його відкрити. Запала тиша. — Про це знають ще хтось? — Ні. — Добре. Касс стала серйозною. — Тоді нікому не кажи. — Але… — Нікому. Навіть якщо мене не буде поруч. Навіть Ордену. Навіть Кінгслі. Навіть Гаррі. Поки я сама не вирішу. Лолі випросталася. — Як накаже моя пані. — Присягни. — Лолі присягається магією дому Розьє. Навколо ельфійки на мить спалахнула тонка срібна нитка. Клятва була прийнята. Повернувшись до будинку, Лолі відчинила одну зі спалень. Вона майже не постраждала від часу. На туалетному столику лежала різьблена скринька. Ельфійка обережно відкрила її. Всередині, загорнуті в оксамит, лежали фамільні прикраси. Тонкий перлинний гарнітур. Срібний браслет із гербом Розьє. Кільце із темно-синім сапфіром. Діадема, оздоблена місячним камінням. І медальйон із вигравіруваними літерами M.R. — Це пані Маргарет. Лолі простягнула скриньку Касс. — Вона наказала берегти все для доньки. Касс торкнулася медальйона. Їй здалося, ніби він був теплим. — Я… не можу забрати все. — Це ваше. — Ні… це її. — Від сьогодні — ваше. Коли вони вже збиралися йти, Лолі несміливо запитала: — Пані… — Так? — Залишайтеся тут. Касс усміхнулася сумно. — Не можу. — Чому? — Бо зараз у мене є люди, яких потрібно захищати. Лолі опустила голову. — Але цей будинок вас захистить. Він живий. Він пам’ятає вашу матір. Він чекав лише вас. Жоден ворог не зможе сюди потрапити без вашого дозволу. Усі чари дому тепер належать вам. І… Лолі теж. Ельфійка схилилася в глибокому поклоні. — Лолі служитиме лише пані Кассіопеї Розьє до останнього свого подиху. Касс допомогла їй підвестися. — Тоді ходімо зі мною. У тебе більше не буде порожнього будинку. Лолі завмерла. — Пані… хоче… щоб Лолі жила поруч? — Ти чекала мене сімнадцять років. Я не залишу тебе саму ще хоча б на день. Ельфійка тихо заплакала. І вперше за довгі роки будинок Розьє перестав бути порожнім для Лолі, бо її будинок був там, де була Касс.

***

Коли вони трансгресували на площу Ґримо, вечір уже опустився на Лондон. Кассіопея ледве встигла ступити на сходинку, як двері будинку відчинилися самі. — Нарешті! — почувся знайомий голос Моллі Візлі. Жінка швидко спустилася назустріч. — Ми вже почали хвилюватися. — Усе гаразд, — заспокоїв її Кінгслі. — Будинок справді належить Кассіопеї. Моллі перевела погляд на дівчину і, зовсім по-материнськи, міцно її обійняла. — Дитино… мені так шкода. Касс лише тихо кивнула. Вона ще не була готова говорити про лікарню Святого Мунго. Про батька. Про матір. Про надгробок, який досі стояв перед очима. — Ходімо всередину. Тут усі. — Усі? — перепитала Касс. — Авжеж. Моллі усміхнулася, хоч у її очах ще жевріла тривога. — Після всього, що сталося, ми з Артуром вирішили, що ніхто з вас не проведе Різдво на самоті. Ці канікули ми всі будемо разом. Тут, на площі Ґримо. Касс відчула, як у грудях потепліло. Щойно вони зайшли до вітальні, кімната миттєво ожила. — Касс! Джинні першою підхопилася з дивана й кинулася до неї. — Ти повернулася! Вона міцно обійняла подругу, навіть не помітивши, як Касс здригнулася від несподіванки. — Я так хвилювалася… Касс усміхнулася й обійняла її у відповідь. — Все добре. — Неправда, — тихо буркнула Джинні. — Але я рада, що ти тут. Лише коли молодша Візлі відступила, Касс побачила його. Фред стояв трохи позаду братів. Він не усміхався. Просто дивився на неї. Наче перевіряв, чи справді вона стоїть перед ним. Касс зробила крок. Він теж. Між ними залишилося всього кілька кроків. — Привіт, — тихо сказав Фред. — Привіт. На мить обоє замовкли. — Мені дуже шкода… — нарешті промовив він. — Через усе, що сталося з твоїм батьком. Його голос був незвично тихим. Без жартів. Без звичної легкості. Лише щира турбота. — Дякую. Касс опустила погляд. — Сподіваюся… він скоро одужає. Фред ледь помітно кивнув. — І я. Він вагався лише секунду, перш ніж обережно торкнутися її руки. Лише на мить. Наче хотів переконатися, що вона справді поруч. Касс не відсмикнула долоню. Навпаки. Ледь стиснула його пальці у відповідь. І цього короткого дотику вистачило більше, ніж будь-яких слів. — Ем… — пролунав голос Гаррі. — Касс… Усі повернулися до нього. Хлопець із цікавістю дивився на маленьку постать, що несміливо визирала з-за мантії дівчини. — А це хто? Лолі одразу зробила крок уперед і схилилася перед Касс. — Це Лолі, — відповіла Касс. — Домова ельфійка дому Розьє. У кімнаті запала тиша. Рон здивовано підняв брови. — У тебе… власний домовик? — Вона служила моїй матері. Лолі низько вклонилася. — Лолі служить лише законній спадкоємиці дому Розьє. І саме в цю мить із дверей кухні почувся сердитий, знайомий голос. — Хто сміє називати себе спадкоємицею стародавнього чистокровного роду? До кімнати повільно вийшов Крічер. Він уже хотів обурено щось додати, але раптом завмер. Його великі очі зупинилися на Лолі. Ельфійка теж мовчки дивилася на нього. Минуло кілька довгих секунд. — Лолі… з дому Розьє? — тихо промовив Крічер. — Крічер… із дому Блек. Вони обидва схилили голови — повільно, урочисто, так, як це робили старі домові ельфи між собою. — Минуло багато років, — промовив Крічер. — Занадто багато, — погодилася Лолі. Крічер перевів погляд на Касс. Його обличчя, звично суворе й непривітне, раптом змінилося. Він зробив кілька кроків уперед. І несподівано для всіх опустився на одне коліно. — Крічер вітає спадкоємицю благородного дому Розьє. У кімнаті настала така тиша, що стало чути потріскування вогню в каміні. Навіть Сіріус здивовано завмер. — Крічере… — почав він. Та старий ельф навіть не подивився на свого господаря. Його увага була прикута лише до Касс. — Давні доми пам’ятають один одного. Рід Блек і рід Розьє були пов’язані ще задовго до нинішньої війни. Я не знав пані Блек, думав ми в з нашого роду, донька мого покійного господаря. Лолі схвально кивнула. — Господиня повернулася додому. — Так, — тихо відповів Крічер. — І магія старих родів це відчула. Касс ніяково переступила з ноги на ногу. — Будь ласка… не потрібно ставитися до мене так. Крічер підвів голову. Лолі підійшла ближче до Крічера й тихо промовила: — Господиня дозволила Лолі жити поруч із нею. Крічер уважно подивився на Касс. І вперше Гаррі побачив на його обличчі щось, схоже на повагу. — Тоді Крічер подбає, щоб для Лолі знайшлася найкраща кімната. Касс усміхнулася. — Дякую… вам обом. А Фред, який мовчки спостерігав за всім, не стримав усмішки. — Здається, Касс, ти за один день примудрилася приручити навіть Крічера. Я прожила в цьому домі більше трьох років, і вперше він не фиркав до мене. У кімнаті нарешті пролунав сміх. І вперше за останні дні атмосфера на площі Ґримо перестала бути такою важкою.