Сузір'я Блеків

Перший матч із квідичу цього року чекали всі. Ґрифіндор проти Рейвенклову. Касс стояла на полі разом із командою. Вона була загонщицею поруч зі Спінет і новою загонщицею — Джинні. Близнюки займали позиції відбивачів. Гаррі був ловцем. Анжеліна Джонсон — воротарем, так як Вуд завершив навчання. Ви маєте зробити все, щоб виграти. - Джонсон давала настанови на гру. — Навіть віддати життя, - засміявся Фред. — Це квідич, Фред. Тому так. — Ти нагадуєш нам Вуда зараз, - озвучив Джордж. Всі засміялись і пішли на поле. Свисток пролунав. І гра почалася. Матч почався стрімко. Трибуни Ґрифіндору вибухнули криками, коли команда злетіла вгору. Сонце відбивалося від металевих кілець воріт, мітли розсікали повітря, а над полем лунали голоси вболівальників. Касс любила це відчуття. Коли вітер бив у обличчя, коли все навколо зникало, залишалася тільки гра. Вона тримала квафел міцніше, стежачи за бладжерами. Поруч Спінет вправно маневрувала між гравцями, а Джинні, хоч і була новенькою на цій позиції, швидко доводила, що потрапила в команду не випадково. — Гарно, Джинні! — крикнула Касс, коли та перехопила квафел у потрібний момент. Десь вище Фред і Джордж працювали як завжди — майже ідеально. Вони рухалися так, ніби читали думки один одного. Бладжер, - крикнула Алісія. Він летів прямо на Касс. Занадто швидко. Занадто близько. — Касс! Візлі рвонув до неї. Але все сталося за секунду. Бладжер вдарив її мітлу. Касс втратила рівновагу. Спочатку ніхто не зрозумів, що сталося. Вона просто перестала рухатися. А потім почала падати. З двадцятиметрової висоти. На стадіоні настала тиша. Навіть коментатор Лі замовк. — Ні… Фред завмер. Він бачив тільки її. Як вона падає. Як її рука намагається втриматися за мітлу, але сил уже не вистачає. Джордж теж побачив це. Близнюки одночасно кинулися вниз. Але вони були надто далеко. З землі пролунало кілька заклять. Професори встигли зупинити її падіння, уповільнивши рух за кілька метрів до землі. Але удару й страху це не забрало. Касс більше не реагувала.

***

Фред майже не пам’ятав, як опинився біля лікарняного крила. Він пам’ятав тільки холод у руках. І думку, яка не виходила з голови. «Тільки б вона відкрила очі поскоріше». Він сидів поруч із Джорджем і Джинні. — Це наша провина, — тихо сказав Джордж. Фред подивився на нього. — Не кажи так. — Ми були відбивачами. — Ми не можемо контролювати кожен бладжер. Але навіть кажучи це, Фред знав, що сам звинувачує себе. Через кілька годин Касс нарешті відкрила очі. Спочатку все було розмитим. Білий стеля. Запах ліків. Тихі голоси. Вона повернула голову. Біля ліжка сиділа Джинні. Поруч стояли Фред і Джордж. І коли вони зрозуміли, що вона прокинулася, на їхніх обличчях вперше з’явилося полегшення. — Привіт, — тихо сказала Касс. Фред видихнув. Ніби тільки зараз дозволив собі дихати. — Привіт. Вона помітила їхні серйозні обличчя. — Що? Джордж першим відвів погляд. — Вибач, — сказав Фред. Касс здивовано подивилася на нього. — За що? Ви програли? — Ми не встигли відбити бладжер. — Фред… — Ми мали бути уважнішими. Джордж кивнув. — Як закінчився матч? Джинні усміхнулася. — Нічия. — Нічия? — Так, — відповів Фред. — Гаррі зловив снич. Касс закрила очі з полегшенням. — Тоді все не так погано. — Тільки ти вирішила впасти з неба посеред матчу, — пробурмотів Джордж. — Я не планувала. — Добре, бо наступного разу ми внесемо це в список заборонених трюків. Касс тихо засміялася. І саме в цей момент двері відчинилися. — Гості, — суворо сказала мадам Помфрі. Вона подивилася на трьох біля ліжка. — Пацієнтці потрібен сон і відновлення. Не компанія. — Але… — Ні, містере Візлі. Фред хотів заперечити, але лише подивився на Касс. — Ми прийдемо завтра. Вона кивнула. — Добре.

***

Коли мадам Помфрі нарешті дозволила Кассіопеї покинути лікарняне крило, дівчина відчула лише полегшення. Тиждень у чотирьох стінах виснажив її більше, ніж саме падіння. Найбільше — очікування. У перший день після матчу Фред обіцяв прийти. Джордж теж. Потім минув ще день. До неї заходили Гаррі, Рон і Герміона, приносили домашні завдання, розповідали останні новини Гоґвортсу. Дівчата з команди навідувалися майже щовечора. Джинні взагалі стала приходити щодня по декілька разів. Але не вони. Жодного разу. Кассіопея не хотіла визнавати, що щоразу, коли двері лікарняного крила відчинялися, вона піднімала голову саме в надії побачити знайоме руде волосся. Даремно.

***

Першим уроком після повернення була трансфігурація. Макґонеґел уже пояснювала нову тему, коли Касс зайшла до класу. — Міс Тонкс. Рада бачити вас у доброму здоров’ї. Сідайте. Вона мовчки кивнула й сіла поруч із Спіннет. За кілька парт попереду сиділи близнюки. Джордж, помітивши її, одразу усміхнувся. — О, Касс! Нарешті випустили? — Нарешті, — тихо відповіла вона. Фред навіть не обернувся. Наче й не почув. Джордж здивовано кинув на брата погляд. — Ти оглух? — Що? — Касс повернулася. — А… добре. І знову повернувся до підручника. Касс насупилася. Протягом уроку Джордж кілька разів намагався щось пояснити братові, розмахував руками, сперечався так активно, що Макґонеґел двічі знімала з них бали. — Містере Візлі! Якщо ви не можете мовчати хоча б п’ять хвилин, продовжите дискусію після уроку! — Але професоре… — Мінус п’ять балів. — Це несправедливо… — Ще мінус п’ять. Клас тихо засміявся. Навіть Касс ледь усміхнулася. Фред теж посміявся. Але так і не подивився на неї. І це чомусь боліло.

***

Увечері гриффіндорська вітальня шуміла як завжди. Хтось грав у вибухові карти. Хтось писав есе. Касс щойно зайшла крізь портретний отвір, коли почула дзвінкий сміх. — Фред! До нього майже підбігла Ромільда Вейн. Не зупиняючись ні на мить, вона кинулася йому на шию. І… Фред обійняв її у відповідь. Так легко. Так природньо. Наче робив це вже сотні разів. — Сумував? — кокетливо запитала вона. — Щохвилини. Він поцілував її у скроню. У Касс ніби вибили повітря. Щось неприємно стиснулося десь унизу живота. Дурне відчуття. Неприємне. Незнайоме. “Та ні…” Це точно не ревнощі. Не можуть бути. Вона різко розвернулася й майже вибігла з вітальні. — Касс! — почувся голос Джинні. За хвилину молодша Візлі вже наздогнала її в коридорі. — Зачекай! Касс зупинилася. — Ти плачеш? — Ні. — Брешеш. Дівчина витерла очі. — Що взагалі сталося? Джинні важко зітхнула. — Якби я знала… — Що? — Це почалося буквально наступного ранку після матчу. — Як? — Ми сиділи за сніданком. І раптом Фред встав. — Просто… встав? — Так. І сказав… Джинні навіть ніяково всміхнулася. — “Ромільдо Вейн… я кохаю тебе.” Касс мовчала. — Уся Велика зала завмерла. — Він… що? — Саме так усі й відреагували. — А Джордж? — Ледь не вдавився гарбузовим соком. Джинні навіть спробувала зобразити його. — “Фреде, ти здурів? Ви ж навіть не знайомі!” Він при всіх почав його вичитувати — І що він відповів? — Сказав, що знає її все життя. — Все життя?.. — Саме так. — Але… — Ось і ми так сказали. — А потім? — Вони тепер постійно разом. Касс дивилася кудись у темряву. — Це ненормально… — Знаю. — Він навіть мене не провідував. Джинні мовчки поклала руку їй на плече. — Я думаю… це не справжній Фред.

***

Наступного ранку професор Снейп несподівано об’єднав їх у пару. — Візлі. Тонкс. Касс сіла поруч. — Привіт. — Привіт. Сухо. Наче вперше бачить її. — Як справи? — Нормально. Вона мовчала кілька секунд. — Ти міг хоча б зайти до мене. — Був зайнятий. — Настільки? — Так. Він навіть не підняв очей від казана. — Дивно. — Що саме? — Ми ж багато спілкувалися. — І? — Ти ніколи не говорив, що закоханий у Ромільду. — Просто не було потреби. Ці слова різонули сильніше, ніж вона очікувала. Далі вони працювали мовчки. Зілля виходило ідеальним. Снейп підійшов саме тоді, коли поверхня Амортенції почала закручуватися перламутровими спіралями. Він уважно оглянув казан. — Досконало. Навіть для вас, міс Тонкс , це високий рівень. Хоча меншого я також від вас не очікував. Клас одразу стих. Похвала від Снейпа була рідкістю. — Амортенція не створює кохання, — холодно промовив професор. — Вона лише показує, що людина вже відчуває по справжньому. Він повільно обійшов клас. — Кожен зараз підійде й назве запахи, які відчуває. Перевіримо дієвість зілля. Учні почали по черзі. Хтось говорив про шоколад. Хтось — про свіжий пергамент. Хтось — про яблучний пиріг. Коли настала черга Кассіопеї, вона нахилилася над казаном. — Відчуваю півонії. Аромат чистого казана після полірування. Ледь помітний запах диму. Ніби від феєрверків. Її серце пропустило удар. — І ще… - Парфуми. Ті самі. Теплі. Деревні. Вона знала їх надто добре. Парфуми Фреда. — Міс Тонкс? Вона різко випросталася. — Півонії… казан для зілля… дим… і… Коротка пауза. — Деревина. Снейп лише кивнув. — Наступний. Містер Візлі. Фред нахилився над Амортенцією лише на мить. — Щось дуже солодке… Потім дим. Касс завмерла. — Казан після зіллєваріння? Точно, це казан Джордж перестав усміхатися. — І… Фред трохи примружився. — Парфуми. Дуже знайомі. Ніжні. Вони зараз у цій кімнаті. У класі стало тихо. Джордж повільно перевів погляд на Касс. Потім — на брата. Потім знову на Касс. Ні. Це не мало жодного сенсу. Після уроку він майже силою наздогнав Фреда в коридорі. — Стояти. — Чого тобі? — Ми поговоримо. — Нема про що. — Є. Фред закотив очі. — Ну? — Ти зараз закоханий у Ромільду? — Так. — Тоді чому Амортенція показала запахи Касс? Фред насупився. — Не знаю. — Це були її парфуми. — Та ні. — Я знаю, як вони пахнуть. Ти ж про парфуми її всі вуха мені прожужав. Мовчання. — Що ти сьогодні їв? — Сніданок. — До сніданку. Фред задумався. — Цукерки. — Які? — Не знаю… Ромільда дала. — І ти їх з’їв?! — Вони були дуже смачні. Схожі на ті, що ми самі робимо. Тільки… кращі. Джордж повільно зблід. — Фред… — Що? — Ти щодня їх їсиш? — Та ні. А може так. Я не памʼятаю. Яка різниця? — Мерлін… — Та що з тобою? — Бо щось тут дуже… дуже неправильно. Фред різко відступив. — Мені вже набридло, що ти не підтримуєш мене! — Я підтримую тебе! — Ні! Ти просто не хочеш прийняти, що я кохаю Ромільду! Він розвернувся й швидким кроком пішов геть. Джордж залишився стояти посеред коридору. У голові крутилася лише одна думка. “Це не кохання.” “Хтось змусив його так думати.” Джордж майже біг коридорами. Його не полишала одна й та сама думка. Цукерки. Ромільда. Амортенція. Він різко звернув за ріг і мало не врізався в Джинні. — О! А ти якраз мені потрібна. — Джордже? — Де Герміона? — У бібліотеці… — Пішли. Через кілька хвилин вони вже сиділи за дальнім столом. — Починай, — сказала Герміона. Джордж швидко переказав усе. Про запахи Амортенції. Про дивну поведінку Фреда. Про цукерки. Про те, що Ромільда сама їх дала. Герміона зблідла. — Приворотне зілля… — Теж так думаю. — Але це ж… — Незаконно? — Майже. Джинні нервово закусила губу. — Треба сказати Касс. Вони знайшли її дорогою до наступного уроку. — Касс! Дівчина зупинилася. — Щось сталося? Герміона швидко пояснила все. Про цукерки. Про Амортенцію. Про підозри Джорджа. Касс мовчала. Надто довго. — То це не кохання… — Ні, — тихо сказав Джордж. — Це приворотне зілля. Вона лише опустила очі. — Якщо чесно… мені вже байдуже. Усі троє здивовано подивилися на неї. — Якщо він щасливий… нехай буде. — Він не щасливий, — твердо відповів Джордж. Касс гірко всміхнулася. — Звідки ти знаєш? — Бо це не він. Вона мовчала. — Ти ж бачила його. — Бачила. — Він навіть поводиться не так. Касс глибоко вдихнула. — Все одно… я не хочу втручатися. Вона поправила сумку. — Мені час на заняття. І пішла. Джордж дивився їй услід кілька секунд. Потім різко повернувся до дівчат. — Добре. — Що? — Ми самі знайдемо ті кляті цукерки. — Як? — Джинні. — Так? — Ти живеш із Ромільдою. — Так… — Переверни всю спальню догори дриґом. Герміона здивовано підняла брови. — Джордже! — Добре, не буквально. — Це вже краще. — Але знайдіть їх. Будь ласка.

***

Увечері гриффіндорська вітальня була майже переповнена. Касс сиділа біля каміна з книжкою. Принаймні робила вигляд, що читає. Насправді ж очі самі знаходили їх. Ромільда сиділа поруч із Фредом на дивані. Щось тихо шепотіла. Він сміявся. Потім обійняв її за плечі. Вона піднялася навшпиньки й коротко поцілувала його. Касс відчула, як пальці міцніше стиснули палітурку книги. “Досить…” Ромільда знову щось сказала. Саме в цю мить Касс ледь помітно повела паличкою під столом. — Molli Verba. Закляття беззвучно полетіло через усю кімнату. — Фре… Замість слів із рота Ромільди вилетіла велика райдужна мильна бульбашка. Дівчина здивовано кліпнула. — Пуф… Ще одна. Уся вітальня вибухнула сміхом. — Що це?! — Вона бульбашками розмовляє! Фред миттєво підскочив. — Ромільдо! Вона почала панікувати. Замість кожного слова — бульбашки. Фред уже діставав паличку. — Finite! Нічого. — Rennervate! Бульбашки. — Енервейт тут ні до чого, — хтось засміявся. Касс спокійно підійшла. — Можливо… Фред одразу повернувся до неї. — Ти знаєш, що це? — Схоже на одну рідкісну реакцію після невдалого закляття. Вона подивилася на Ромільду. — Ходімо. — Навіщо? — Якщо хочу їй допомогти — краще без натовпу. Фред вагався. — Я теж… — Ні. Касс подивилася на нього. — Це може бути заразним магічним ефектом. Він миттєво зробив крок назад. — Добре… Щойно двері дівочої спальні зачинилися, усмішка Касс зникла. Вона мовчки наклала Заглушувальні чари. І повернулася до Ромільди. — Finite. — Воно… пройшло… — Так. Тепер поговоримо. Ромільда зробила крок назад. — Я… нічого… — Не бреши. — Я справді… Касс повільно відкрила шухляду свого столу. Дістала невеликий флакон із густою зеленою рідиною. Повільно покрутила його в руках. — Знаєш, що це? Ромільда похитала головою. — Експериментальне зілля. Невдале. — Я… — Однієї краплі достатньо, щоб людина перетворилася на жабу. Ромільда різко зблідла. — До кінця семестру. — Ти… блефуєш… — Хочеш перевірити? Касс уже відкручувала кришку. — Н-ні! — Тоді починай говорити. Дівчина нервово ковтнула. — Він… він мені подобався.Давно. — Далі. — Але він ніколи навіть не дивився на мене… — І? — Я… купила приворотне зілля. — Де? — У “Зонко”. — Брешеш. Ромільда заплакала. — Добре! Не в “Зонко”! — То де? — У старшокурсниці… вона сказала, що воно працює… — І що ти зробила? — Підлила його в цукерки. Касс завмерла. — Де вони зараз? — Не знаю. — Як це — не знаєш? — Я ховала їх… — І? — Сьогодні їх уже не було. Касс уважно дивилася на неї. Дівчина не брехала. — Забирайся. — Що? — Поки я не передумала. Ромільда навіть не перепитувала. Вона вискочила зі спальні майже бігом. Касс залишилася сама. І вперше за весь день зрозуміла, що тепер у них є відповідь. Але ще немає способу врятувати Фреда.

***

Усю ніч у Кімнаті на вимогу не згасав вогонь під казаном. Касс сиділа на підлозі, оточена розгорнутими книгами, швидко перегортаючи сторінки. — Ось! — вигукнула вона, ткнувши пальцем у старий пожовклий текст. — Антидот до приворотного зілля. Я знала, що він має існувати! — Корінь асфоделя. — Дві краплі настоянки розмарину. Минали години. Густий зелений відвар повільно світлішав.Потім набув золотавого відтінку. Касс уважно спостерігала, як поверхня стала абсолютно прозорою. Вона обережно перелила кілька ковтків у невеликий флакон. — Готово. - мовила до себе грифіндорка.

***

Наступного ранку Велика зала гомоніла, як завжди. Фред сидів поруч із братом і зітхав так тяжко, що Джордж уже почав закочувати очі. — Вона мене уникає. — Хто? — Ромільда. — Серйозно? — Учора навіть не відповіла на моє “солодких снів”. — Яке горе. - саркастично пронив Джордж. Фред кинув у нього шматочком тосту. Саме тоді до столу підійшли Кассіопея. Поставила перед ними флакон: — Фреде. — Гм? — Випий. Він підозріло подивився на зеленкувату рідину. — Це що? — Отрута. Джордж пирснув зі сміху. — Якщо виживеш — скажеш, який смак. Фред примружився. — Дуже смішно. — Та пий уже. — А якщо справді отрута? Касс усміхнулася. — Тоді твої страждання через Ромільду швидко закінчаться. — Жорстоко. — Зате ефективно. Він ще секунду повагався. Потім одним ковтком випив усе. Кілька секунд нічого не відбувалося. Джордж нахилився вперед. — Ну? Щось відчуваєш? Фред потер скроню. — Голова…- Він заплющив очі. — Болить… Біль посилився. Перед очима почали миготіти уривки останнього тижня. Ромільда. Поцілунки. Освідчення. Обійми. Усе перемішалося. — Мерліне… - Він різко схопився за голову. — Що зі мною… І раптом… Наче густий туман розсіявся. Фред повільно підняв очі. Подивився на Джорджа. Потім на Касс. — Що… - Він розгублено озирнувся. — Що я наробив? Джордж голосно видихнув. — Нарешті. Фред дивився на всіх так, ніби щойно прокинувся. — Я… серйозно зустрічався з Ромільдою? — На жаль, так, — усміхнулася Касс. — Це був… жах. — Повний. Вона засміялася. — Любов зла. Фред застогнав. — Не нагадуй. — Ти був таким ідіотом. - засміявся Джордж. — Я знаю. — Ні, не знаєш. Вона ледь стримувала сміх. — Ти освідчився їй на весь зал. - стверджував Джордж Фред повільно сповз на стіл. — Я можу перевестися до Дурмстрангу? Джордж реготав уже без сорому. Касс теж. — Але… — вона лагідніше подивилася на нього. — Я дуже рада, що тобі краще. Фред зустрівся з нею поглядом. — Це ти мене врятувала? —Я зварила антидот. Не спала всю ніч, ти мені завинив. Він тихо засміявся. — Дякую. Вперше за багато днів він сказав це саме їй. По-справжньому. Касс лише кивнула й сіла поруч із ними снідати. Джордж непомітно нахилився до брата. — Це ідеальний момент. — Для чого? — Скажи їй. — Що? — Що ти її кохаєш. Фред мало не вдавився чаєм. — Тихіше! — Ну? Він коротко подивився на Касс. Вона саме сміялася з чогось, що розповідала Герміона. Фред усміхнувся. — Не зараз.